– Здалеку ви молодше виглядаєте…

Цей юний хлопчисько в військовій формі дивиться на мене з таким подивом, що мені аж смішно.

– Навіть не знаю, чи казати тобі, що мені цьогоріч сорок, – сміюся я і смакую тим подивом, який відбивається в його карих очах.

Колись такі карі очі я страшенно кохала, мріяла, що матиму дітей з такими очима і буду найщасливішою у світі, довіку щасливою.

Танець скінчився і я подякувала та пішла до нашої компанії. Звичайно, подруги одразу почали смакувати тим фактом, що я кліпаю на юнаків і значить нема чого на собі хрест ставити.

– Ой, дівчатка, він як почув, скільки мені років, то думаю, подумав, що з мамою танцює, – сміюся й я.

Ми зібралися після довгої розлуки, три подруги, яких після двадцять четвертого розкидало по всьому світу. А тепер ми вирішили, що зберемося попри побут, лінь і сирени.

Зустрінемося і наплачемося та насміємося, як колись.

Заклад вибрали не дорогий і хоч там була музика, але те, що мене запросять в танець, я й не сподівалася. Тим більше, цей хлопчисько. Звичайно, здалеку я виглядаю ще нічого, не видно ні зморшок, ні сивини.

Ще є шанс на щастя…

Хоч вечір пройшов приємно, але ті очі збурили в мені спогади, які я всі ці роки намагалася притлумити.

На жаль, я покохала настільки сильно, що не змогла розлюбити. Як не дивно, але він теж був кадетом військового училища, а я студенткою педагогічного – чом не пара?

Які вірші він мені читав… А які листи писав… Я їх читала та перечитувала, вони були дуже не частими, але я могла вертіти їх в руках і вдихати його запах.

Вадим чи жартома, чи з натяком, але говорив, що йому треба швидко знайти дружину, бо скоро випускний і його мають кудись роз приділити.

– Хочу аби біля мене була жінка, з якою в вогонь і в воду, – казав мені і так дивився на мене тими карими бездонними очима, що серце солодко тьохкало.

Коли я вже й імена дітям придумала та вибирала шпалери в нашу маленьку квартирку, він зник. Просто отак взяв і зник без «до побачення».

Я знала лиш адресу йог гуртожитку, а він мого, листи мої були без відповіді.

І що тут такого, з ким не буває? Мільйони таких історій, то чого ж так побиватися? Я не могла інакше, просто не могла.

Шукала потім і карооких, і чорнобрових, але всі вони були не він.

Я так і не вийшла заміж, віддала себе роботі і чужим дітям. Не хотіла бути просто так з кимось.

В мене були подруги, які не давали мені сумувати і ціла гора учнівських зошитів…

Ми почали вже збиратися, як цей хлопчина підійшов до мене знову. Подруги хіхікали, а я начепила на себе весь педагогічний досвід:

– Щось сталося?, – питаю я.

– Хотів перепросити за свою реакцію. Було дуже не виховано з мого боку.

– Нічого, буває, – зм’якла я, – Батьки можуть пишатися, що добре тебе виховали.

– Батько… Мене виховав батько, – сказав хлопець і став майже струнко.

– Тим більше, – усміхнулася я і ми пішли до виходу.

На вулиці ми ще з дівчатами щебетали, як під’їхала машина і цей хлопчак попрямував до неї. Я мимоволі подивилася йому вслід… У мене міг бути такий син…

Раптом мій погляд вперся в інші карі очі. Чоловік, який вийшов з машини і обійняв хлопчину дивився на мене карими очима Вадима…

Земля зупинилася і я не могла повірити, що бачу його знову і мій подив розділив Вадим. Він підійшов так само рівно, як я пам’ятаю, його посмішка здивована і радісна. Скільки літ, скільки зим…

Тепер у мене є син і чоловік, все як я мріяла. Чи варто було стільки чекати? Так!

Тепер я чекаю своїх чоловіків і те чекання, хоч і тривожне, але солодке.

Фото Ярослава Романюка.