Я зупинилася біля самої хвіртки, перехоплюючи в руці важку сумку, яку тягла від самої автобусної зупинки. Долоні пекли від цупких ручок, а нога в дешевому стоптаному кросівку гула так, що кожне переступання давалося з гострим болем у суглобах.

На ґанку стояла жінка, вона тримала в руках велику миску з пшеницею, але так і не висипала його, бо пальці її завмерли від подиву й раптового обурення.

Я прочитала на її лиці обурення і зрозуміла, що прийшла туди, куди треба. Не питаючи дозволу зайшла на подвірʼя та сіла на лавку під горіхом, випроставши ноги та поклавши сумку на траву…

Сорок років я тут не була, все дуже змінилося, якби не велика верба, то й не впізнала б куди повертати. Колись тут стояв лише перелаз та похилені деревʼяні ворота.

Наталя поставила миску на табуретку і ступила два кроки вперед. Вона дихала важко, обличчя її почервоніло.

— Згадали про дітей, як старість підперла! Коли молода була, то не приїздила. А тепер припленталася, бо ніде прихилитися? Іди в дім престарілих, шукай собі притулку там, де жила весь цей час!

У моїй пам’яті раптом виплив той самий день, коли я вперше переступила поріг цього подвір’я ще молодою дівчиною.

Тоді мене віддали за Степана без особливих розпитувань чи довгих оглядин. Батьки сказали, що він господар, хату поможуть побудувати, земля є, отже, жити буду в ситості та спокої. Я й пішла, бо так чинили всі в нашому селі. Не було між нами ні великої радості, ні того особливого почуття у грудях, про яке співали дівчата. Просто щоранку треба було вставати о четвертій годині, бігти до худоби, вичищати, тягати важкі відра з водою від криниці, яка стояла аж на кінці вулиці.

Вранці Степан мовчки їхав у поле, увечері мовчки повертався, їв гарячу кашу і лягав спати, повернувшись до стіни. Я годинами крутилася, дивилася у темну стелю й думала, що саме так пройде все моє життя. Народилася Наталя, через два роки з’явився малий Іван. Роботи стало вдвічі більше. Пелюшки, щоденне сушіння коло печі, вечірнє доїння корів, годування свиней. Я навіть у дзеркало не мала часу глянути. Воно висіло між вікнами, вкрите пилом, і за кілька років я просто забула, як виглядає моє власне обличчя без утоми під очима.

А того серпня до нашого села приїхали великі вантажівки зі сходу. Привезли кавуни на обмін. Я вийшла до воріт з відром бараболі, за кермом першої машини сидів Сергій. У нього були світлі, трохи вигорілі на сонці кучері і спокійний, уважний погляд. Він посміхнувся, виліз з кабіни, сам висипав моє відро й підніс мені найізріліший кавун.

Я не знала, як прийшла додому. Тієї ночі я не змогла заснути. У хаті душно пахло сушеною м’ятою, Степан сопів біля стіни, а перед моїми очима стояв той чоловік біля вантажівки. Сергій залишився в селі на три дні для обміну. І всі ці три дні я шукала найменшого приводу, щоб вийти на вулицю, пройти повз його машину, почути хоч якесь слово.

Коли Сергій сказав, що завтра вранці повертається назад, я не вагалася жодної хвилини. Я знала, що Степан — чоловік спокійний, ґазда, діти з ним не пропадуть, та й мої батьки жили недалеко, завжди підстрахують, поможуть, помиють і доглянуть малих. Я згребла у пакет одяг, подивилася на поснулих дітей, перехрестила їх у темряві й вийшла на вулицю.

Перші роки на півдні минули дуже швидко. Ми жили в невеликому будиночку біля самого степу, Сергій працював на шосейних дорогах, я порала город і доглядала хату. Я жодного разу не пошкодувала про свій вчинок, бо вперше в житті дізналася, як це, коли про тебе хтось піклується. Але згодом з рідного села почали приходити листи.

Писала дальня родичка, що Степан занедужав, що сили в нього вже не ті, а діти ростуть без належного догляду. Я поплакала увечері за хатою, але їхати назад не мала жодної змоги. Відстань була величезна, грошей на квитки бракувало, та й як я могла кинути Сергія, який став для мене всім у цьому житті?

Згодом прийшов другий лист, у якому сповіщали, що Степана не стало, а діти залишилися самі зі свекрами. Я читала ті рядки й не вірила своїм очам. Чому так? Адже в селі повно людей, є ціла родина, мої батьки, є сусіди, а за дітьми нікому приглянути.

Сергій тоді невдало впав і мав пролежати місяць в гіпсі, я подумала, що як він стане на ноги, то я поїду. Написала батькам, а вони мені відовіли, що дітей віддали в інтернат, вони там живуть, а на вихідні батьки Степана забирають їх додому.

Я полегшено зітхнула.

Життя пролетіло чомусь. А потім Сергія не стало. Я залишилася сама в чужому краї. Дах у будиночку провалився під час зимових хуртовин, хату затопило весняними водами, а підняти нову будівлю самотужки мені було вже не під силу. Так я й зібрала свій нехитрий клунок і вирушила в зворотну дорогу — туди, де колись залишила своє перше життя.

Наталя ходила по подвір’ю, час від часу зупиняючись то біля повітки, то біля криниці. Вона розповідала сусідам, які все ще стояли біля огорожі, про те, як важко їй велося всі ці роки.

— Вона думає, ми тут у розкошах жили! Батько занедужав, згасав на очах, а ми з Іваном зовсім малі були. Якби не бабуся і дідусь, то й не знали б, що їсти щодня. А потім і їх не стало. Нас у інтернат віддали! Знаєте, що таке дитячий будинок?

Я слухала доньчин голос і впізнавала в ньому свій власний колишній розпач.

— Наталю, — тихо мовила я, не підводячи очей від землі. — Я ж не чекаю від тебе дарунків чи особливої ласки. Я знаю, що винна перед вами всіма.

— Винна? — Наталя зупинилася прямо передо мною, схрестивши руки на грудях. — Ти згадала про це через сорок років? Коли вже ходити важко і притулку немає? Чому ти тоді не згадала, коли ми в дитбудинку на свята біля вікна стояли й чекали, що хтось приїде? Чому листів не писала нам?

— Я не писала, бо навіщо? Думала, батько вже когось привів і ви мамою її кличете. А тут я зі своїми листами. Та й рідко мені хто писав, поки я сама не далася батькам чути, то й не знали вони де я.

Наталя ще довго обурювалася, але я була така натомлена, що встигла й покуняти під її торохтіння.

Наталя торкнулася мене і я прокинулася. Вона сказала, що не відчувала до мене ні раптової любові, ні жалю, який міг би загладити минулі роки. Але й залишити мене сидіти на сходинках під нічним небом, на очах у всього села, вона теж не могла.

— Заходь вже, — буркнула Наталя, повертаючись спиною до веранди й беручи з табуретки миску. — Не сиди на протязі, бо ще занедужаєш тут на мою голову. Пішли, вечеряти будемо, а там видно буде, що з тобою робити далі.

Я повільно піднялася.

У хаті пахло свіжовипеченим хлібом, сушеними яблуками та теплим молоком. На стіні висів той самий старий годинник із зозулею, який колись купував Степан.

Наталя поралася біля плити мовчки, гримаючи посудом.

— Твоє ліжко буде в малій кімнаті, — сказала Наталя, не повертаючись до мене. — Там Іванові старі речі лежать, треба буде прибрати. Завтра вставати рано, треба город докопати, поки дощі не пішли. Якщо сили маєш, будеш помагати мені по господарству.

Я дивилася, як донька наливає гарячий чай у горнятка, і відчувала, як важка степова дорога нарешті закінчилася, залишивши після себе лише порожнечу й тишу.