Згадую, як у перші місяці після переїзду я щоранку виходила на заднє подвір’я з лопатою і дерев’яним граблями. Сусіди з правого і лівого боку акуратно викошували свої ідеальні зелені галявини, де не росло жодної зайвої травинки. Вони дивувалися, коли я розбивала серед того ідеального газону довгі грядки під помідори, петрушку та кабачки, а вздовж паркану висаджувала високі рожеві рожі та чорнобривці. Для них це було чимось дивним, майже дикунським, але я просто не вміла жити інакше. Мені казали, що тут так не заведено, а я тільки всміхалася і далі копала землю, бо хотіла зробити цей чужий дім справжнім, теплим і рідним для всіх нас.

– Навіщо ти так виснажуєшся? – запитував чоловік, зупиняючись на стежці й спостерігаючи, як я тягаю важкі лійки з водою. – Можна ж просто засіяти все конюшиною і відпочивати на вихідних.

– Дім має й годувати, а не лише радувати око. Ось побачиш, коли дозріють перші овочі, ти сам не захочеш купувати все це в супермаркеті.

Він тільки хитав головою, але ввечері обов’язково виходив подивитися, як розпускаються перші пуп’янки. Я намагалася стати найкращою господинею в цьому туманному місті, де навіть дощ ішов якось інакше, ніж удома. Щонеділі на нашому столі стояла випічка. На великі свята я пекла високі багатошарові пляцки з горіхами, маком і вишнями, які вимагали кількох днів роботи біля гарячої духовної шафи.

Коли ми йшли до місцевої української церкви, я завжди несла з собою великий кошик, покритий вишитим рушником. На мене дивилися з повагою, запитували рецепти, а я раділа, що можу принести сюди хоч краплину нашого затишку. Діти чоловіка від першого шлюбу спочатку ставилися до мене з осторогою. Вони звикли до зовсім іншого трибу життя, до напівфабрикатів і готової їжі з коробок, тому мої гарячі супи та домашні котлети здавалися їм чимось дивовижним.

– Ти знову пекла весь ранок? – запитала старша дочка чоловіка, проходячи повз кухню і зупиняючись біля столу, де вистигав свіжий пиріг.

– Пекла, – відповіла я, складаючи рушники у шафу. – Відріж собі шматок, поки гарячий. І клич братів до столу, треба снідати.

– Вони ще сплять, сьогодні ж субота, – мовила вона, але все ж узяла тарілку й ніж. – У нас у школі дівчата кажуть, що їхні мами ніколи не готують так багато.

– А я готую, бо ви маєте їсти нормальну їжу, – посміхнулася я.

Я дбала про цих дітей як про рідних. Прала їхні речі, прасувала шкільні сорочки, сиділа з ними вечорами, коли вони вчили уроки, вислуховувала їхні підліткові скарги та перші дівочі таємниці. Я віддавала їм свій час, свою увагу і свою турботу, не чекаючи нічого натомість. Мені здавалося, що ми стали справжньою, міцною родиною, де кожен підтримує один одного.

Роки минали непомітно за хатніми клопотами, роботою в саду та турботою про велику родину. Але після того, як чоловіка не стало, все раптово змінилося. Буквально наступного тижня після похорону, коли дім ще зберігав його запах, діти зібралися у вітальні. Вони сиділи навпроти мене за тим самим столом, за яким ми роками разом обідали щонеділі.

– Ми мусимо поговорити про будинок, – мовив найстарший син, не підводячи на мене очей і гортаючи якісь папери. – За місцевим законодавством, ця нерухомість має бути продана. Батькова частка ділиться між усіма нами.

Я заніміла, дивлячись на них і не вірячи власним вухам. Дім, у який я вклала стільки сил, де кожен кущ троянд у саду пам’ятав мої мозолі, тепер просто ставав пунктом у юридичному документі.

– Але ж ми разом купували цю хату, – тихо мовила я, міцно стискаючи пальці в кулак під столом. – Ми стільки років робили тут ремонт, виростили вас тут. Куди ж я піду?

– Тобі належить четверта частина від продажу, – відповіла старша дочка, ухиляючись від мого погляду. – Тобі вистачить цих грошей, щоб влаштуватися деінде. Ми не вигадали ці правила, так написано в законі. Будинок треба виставити на продаж якнайшвидше.

Тієї ночі я так і не змогла заснути. Я ходила порожніми кімнатами, торкалася дерев’яних одвірків, дивилася на свої улюблені вазони на підвіконнях і розуміла, що чужий світ так і залишився для мене чужим, скільки б зусиль я не докладала, аби прижитися в ньому.

На щастя, багато років тому, коли я ще працювала й мала власні збереження, подруга переконала мене придбати невелику квартиру на батьківщині. “Най буде, – казала вона тоді. – Куток ніколи не завадить, життєві дороги бувають різними”. Я тоді лише відмахнулася, але гроші перерахувала й документи оформила. І як же той давній крок урятував мене тепер.

Пакування речей зайняло кілька тижнів. Діти чоловіка майже не з’являлися в домі, здебільшого телефонували ріелтори та ходили сторонні люди, оглядаючи кімнати. Коли прийшов час виїжджати, мені допомогли знайомі. Вони допомогли винести валізи, завантажити коробки й довезли мене до аеропорту.

Повернення додому було важким. Коли я відчинила двері своєї власної квартири, у ній пахло запустінням і самотністю. Це помешкання довго стояло пусткою, чекаючи на мене. Я поставила валізи в коридорі, присіла на краєчок дивана й довго дивилася у вікно.

Наступного дня я взялася за роботу. Вимила кожне вікно, випрала шторки, витерла пил. З коробок дістала свої улюблені речі, які везла через стільки кордонів. На полицях великого старовинного буфету розставила порцелянові статуетки, колекцію ляльок у національних костюмах, які збирала роками, та кумедний керамічний посуд. На широке підвіконня виставила горщики з особливими широколистатими фіалками, які купила вже тут. Вони швидко прижилися на новому місці й незабаром викинули перші зелені листки.

Кожна дрібничка в цій кімнаті мала свою історію. На стінах я розвісила фотографії в дерев’яних рамка. Ось світлини з чоловіком та дітьми. Ось світлини з акцій та свят української громади в Англії, де ми стояли в народних костюмах серед зеленого поля. Всі ці знімки повертали мене в минуле, але тепер це минуле більше не шкребло так сильно, як у перші дні після від’їзду.

Одного ранку я вийшла на балкон і оглянула подвір’я нашого будинку. Навколо під’їзду була суха, занедбана земля, заросла бур’яном. Сусіди годинами проходили повз, не звертаючи на це жодної уваги. Мені стало прикро дивитися на це запустіння. Невже так важко зробити гарно довкола себе?

Цілий день я перекопувала ту тверду, утрамбовану ногами землю, вибирала каміння, виривала цупке коріння бур’янів.

Згодом висадила туди розсаду чорнобривців, айстр та кілька кущів багаторічних квітів, які мені дала сусідка з першого під’їзду.

– Ви навіщо це робите? – зупинилася біля мене жінка. – Все одно діти бігатимуть і потопчуть або хтось квіти зірве.

– Не потопчуть, – відповіла я, вирівнюючи край крайньої грядки. – Краса стримує людей. А якщо й зірве хтось одну квітку – не страшно, нові виростуть. Зате глянути приємно, коли з дому виходиш.

Жінка похитала головою, але постояла ще кілька хвилин, роздивляючись рівні ряди висаджених рослин, а потім пішла далі. За тиждень моя маленька клумба вже зеленіла перед входом. Сусіди почали вітатися тепліше, дехто навіть зупинявся розпитати, як правильно поливати ці квіти у спеку.

День у мене тепер розписаний до дрібниць. Зранку я обов’язково роблю зачіску, чепурюся, вдягаю охайну сукню.

Скільки б років не минало, а звичка стежити за собою залишається. Колись давно я була однією з найпопулярніших перукарок у нашому містечку, до мене в чергу записувалися за місяць наперед. Жінки приходили не лише за зачісками, а й за доброю розмовою. Ці навички й зараз зі мною: я люблю лад у всьому – і в хаті, і в зовнішньому вигляді.

Все, що було віддано колись, залишилося в минулому, а тут і зараз у мене є свій власний куточок, мої квіти під вікном і люди, яким я дійсно потрібна.

Згори добре видно мою невеличку клумбу біля під’їзду – яскраві помаранчеві та жовті плями чорнобривців виділяються на тлі сірого асфальту. Поряд із ними простягається сіра, занедбана ділянка сусіднього під’їзду, де росте лише бур’ян та лежать кинуті недопалки. Двоє світів поруч, і кожен обирає свій.