Жанна стояла біля вікна орендованої квартири й дивилася, як дощ розмиває пил на склі. На кухні Олег рахував щось на калькуляторі, клацання кнопок було єдиним звуком у кімнаті. Вони жили разом уже рік, і за цей час у них з’явилася звичка — наприкінці місяця викладати на стіл чеки й рахунки. Житло, продукти, інтернет — усе ділили рівно навпіл.

— Слухай, — Олег підвів голову, не відриваючись від цифр. — Якщо ми зараз закриємо питання з подорожжю, у нас не залишиться «подушки». Ти впевнена, що це море нам так горить?

Жанна обернулася. Вона вже кілька місяців відкладала зі своєї зарплати, відмовляючи собі навіть у дрібницях.

— Я свою частину зібрала, — тихо сказала вона. — Ми ж домовлялися. Це наше весілля, перша спільна поїздка.

— Ну, я свою теж ніби зібрав, — Олег відкинувся на спинку стільця. — Але це якось нераціонально. Гроші просто підуть у повітря. Тиждень на пляжі — і все, нуль на рахунку. А нам треба думати про своє житло.

Жанна підійшла до столу й сіла навпроти.

— Ми ж вирішили, що почнемо збирати на внесок після весілля.

— Обставини змінюються. Я говорив з хлопцями на роботі. Зараз є варіант вкластися в дольову участь на початковому етапі. Там ціни смішні, але треба мати велику суму одразу. Твоїх грошей на море і моїх якраз би вистачило на перший крок. Плюс, якщо продати твою хату в селі…

Жанна здригнулася. Старенька біла хата на дві кімнати, що залишилася від бабусі, була її єдиним домом. Це було всього за десять кілометрів від міста, біля самого поля, де повітря пахло полином, а не вихлопними газами.

— Я не буду її продавати, — відрізала вона. — Ти знаєш.

— Жанно, ну будь дорослою. Це розвалюха. Кому вона потрібна? Але земля там зараз росте в ціні, бо місто розширюється. За ділянку можна виторгувати нормальні гроші. Навіщо вона тобі? Ти туди їздиш раз на пів року вікна фарбувати.

— Це бабусин дім.

— Ти там жила. Невже вона б не хотіла, щоб ця хата допомогла тобі нарешті мати нормальну квартиру в місті?

Жанна промовчала. Вона пам’ятала, як у шістнадцять років переїхала до бабусі. Як вперше заснула в тиші, а не під плач брата чи крики сестри. Коли бабуся спитала її, що вона хоче аби бабуся їй приготувала, то вона розплакалася. Мама її таке ніколи не питала.

Коли їй виповнилося вісім, на світ з’явився перший брат, і з того дня її власне дитинство закінчилося. Мати просто передала їй згорток із немовлям.

— На, тримай. Тепер це твоя робота, — сказала тоді мати, навіть не дивлячись на доньку. — Я маю відпочити, а ти вже велика.

«Велика» Жанна навчилася міняти пелюшки раніше, ніж добре вивчила таблицю множення. Коли з’явилися ще двоє, квартира перетворилася на суцільний гамір.

— Жанно! Чому малий плаче? — кричала мати з кухні, де зазвичай пила чай або розмовляла по телефону. — Ти що, не бачиш, що в нього підгузок повний? Куди ти дивишся?

Жанна бігла, кидаючи підручники. Якщо брат, граючись, падав і набивав синяк, винною завжди була вона.

— Очі в тебе де? На потилиці? Подивися, що ти наробила. Дитина тепер з ґулею. Іди в куток і стій, поки не навчишся відповідальності, – виховував батько.

Найгірше було, коли молодші щось ламали. Якось брат потягнув за скатертину й розбив улюблену материну вазу.

Жанна в цей час намагалася нашвидкуруч пришити ґудзик в спідниці, щоб завтра піти до школи.

— Це ти його підбурила! — мати стояла над нею, червона від люті. — Ти спеціально не вгледіла, щоб мені дошкулити!

Жанна сиділа в кімнаті, слухаючи, як у вітальні родина дружно вечеряє, сміється, ніби її й не існувало. Молодші швидко зрозуміли правила гри: якщо вони нашкодили, достатньо було тицьнути пальцем у бік старшої сестри.

— Це Жанна дозволила нам брати фарби! — кричали вони, хоча вона в цей час мила підлогу в коридорі.

І Жанну знову сварили. Їй нагадували, що вона «дармоїдка», що її годують і одягають лише за те, що вона має допомагати.

Втеча до бабусі сталася раптово. Одного вечора батько, роздратований криками дітей, гаркув на Жанну, бо вона «занадто повільно» несла малому пляшечку. Саме в цей момент на порозі з’явилася бабуся, татова мама. Вона мовчки подивилася на заплакану онуку, на безлад у хаті й на сина, який не знав, куди подіти очі.

— Збирайся, люба, — тихо, але владно сказала бабуся. — Поїдеш зі мною. Тобі вчитися треба, а не життя своє тут задарма роздавати.

Батьки пробували протестувати, мовляв, як же вони без помічниці, але бабуся лише відрізала:

— Самі народили — самі й бавте. А дівчину я забираю.

Тільки в цій маленькій хаті вона вперше зрозуміла, що таке тиша. Що можна просто читати книгу, і ніхто не вирве її з рук.

Що можна розлити чай, і тебе не назвуть «незграбною коровою», а просто допоможуть витерти калюжу.

Дзвінок у двері вивів Жанну з думок. На порозі стояла Світлана Василівна, мати Олега. Вона пройшла в кухню, навіть не знімаючи плаща, і одразу поглянула на стіл з чеками.

— Ой, діти, все рахуєте? — вона сіла на вільний стілець. — Олег мені вчора дзвонив, розповідав про ваші плани. Жанночко, ну яке море? Подумай сама. Тобі вже не вісімнадцять, треба про власний куток думати.

— Ми просто обговорювали варіанти, — Жанна спробувала усміхнутися.

— Та що тут обговорювати? — Світлана Василівна сплеснула руками. — Олег правий. Жінка має бути при чоловікові, в родині. Якщо в хаті лад і спокій, то тобі й тут будуть Багами. А та твоя хатинка в селі… Вона ж тільки гроші тягне. Податки, ремонт. Продай, додасте до внеску, і будете жити як люди. Навіщо триматися за старі стіни?

— Це не просто стіни, — тихо сказала Жанна.

— Це егоїзм, — вставив Олег. — Ми плануємо майбутнє, а ти чіпляєшся за минуле. Мама каже діло. Давай виставимо оголошення наступного тижня.

Жанна подивилася на них обох. Вони сиділи в орендованій квартирі, за яку вона платила половину вартості, і вже розпоряджалися тим єдиним, що належало тільки їй.

— Я піду пройдуся, — сказала вона, встаючи з-за столу.

Вона не пішла гуляти. Вона сіла в автобус і поїхала в село.

Вже сутеніло, коли Жанна підійшла до хвіртки. Хата біліла вікнами в темряві. Вона відімкнула двері, зайшла всередину й не стала вмикати світло. Сівши на старий диван, вона вдихнула запах старого дерева і бабусиної любові.

В голові крутилися її слова: «Шукай того, хто про тебе дбатиме. Хто любить — той піклується. Не про свої статки, а про тебе».

Жанна згадала Олега. Згадала, як він завжди купував собі дорожчі кросівки, а їй казав, що її старі ще цілком пристойні. Як він стежив, щоб вона не забула скинути свою частку за комуналку до п’ятого числа. Як він жодного разу не запитав, чому вона так дорожить цією хатою.

З вулиці почувся звук двигуна. Біля сусідського паркану зупинився старий уазик. З кабіни вийшов чоловік, витягнув якісь ящики.

— Сусідко? Ти чи що? — почувся гучний голос.

Жанна вийшла на ганок. Це був Дмитро. Вони разом ходили в сільську школу, поки вона не поїхала в училище. Він залишився в селі, допомагав її бабусі по господарству, коли Жанна була на парах: то води наносив, то черешню обривав, бо дерево було занадто високим для старої жінки.

— Привіт, Діма, — озвалася вона.

Він підійшов до паркану, витираючи руки об ганчірку.

— Чого в темряві сидиш? Сталося щось?

— Та ні. Просто приїхала. Хочу хату трохи підновити, фарбу треба купити, подивитися, що там з дахом.

— Дах я підлатав ще восени, після того вітру, — спокійно сказав Дмитро. — Не тече ніде?

— Ти підлатав? — Жанна здивувалася. — Чому не сказав? Я б гроші віддала.

— Та там роботи на годину було. Кілька листів шиферу поправив. Слухай, я завтра в місто все одно їду на базу за будматеріалами. Можу тебе підвезти, купимо фарбу, яку треба. Я допоможу все завантажити.

Жанна глянула на нього. Він стояв у робочій куртці, з мозолистими руками, звичайний хлопець. Але в його голосі було щось таке, чого вона давно не чула вдома. Простота й готовність допомогти без зайвих підрахунків.

— Дякую, Діма. Це було б дуже вчасно.

— Та нема за що. О сьомій. Не проспи!

Вона повернулася в хату. Телефон у кишені вібрував від повідомлень Олега: «Ти де? Мама образилася. Ми не договорили про кватиру! Мама каже, що краще взяти на вторинному ринку, але зараз, ніж чекати».

Жанна видалила повідомлення, не дочитавши. Потім відкрила чат з організатором весілля і написала: «Скасуйте бронювання ресторану. Весілля не буде».

Наступні кілька днів пройшли як у тумані. Жанна перевезла основні речі в село. Олег спочатку не вірив, потім кричав, потім намагався тиснути на жалість. Але коли зрозумів, що вона серйозно, перейшов до дій, які остаточно розставили крапки.

Через тиждень після її переїзду Жанна приїхала до їхньої колишньої орендованої квартири, щоб забрати залишки дрібниць — свої книги та дещо з кухонного приладдя, яке купувала вона.

Двері відчинив Олег. Він був не один. У вітальні сиділа Світлана Василівна і… якась дівчина.

— О, прийшла, — сухо кинув Олег. — Забирай свої пакунки, вони в коридорі.

Жанна побачила свої речі, звалені в купі в мішках для сміття. Багато книг були з пом’ятими обкладинками.

— Що це за сцена? — запитала вона.

— Це реальність, — Олег склав руки на грудях. — Квартира проплачена до кінця місяця. Оскільки ти з’їхала, я знайшов нову сусіду, щоб не платити самому. Це Ірина, вона теж працює в нашому бізнес-центрі.

Жанна подивилася на дівчину, яка почувалася цілком комфортно.

— Але ми оплатили цей місяць навпіл, — тихо сказала Жанна. — Тут ще два тижні моєї оренди.

— Ну, ти ж сама пішла, — вставила Світлана Василівна з дивана. — Гроші тобі ніхто повертати не буде. Вважатимемо це компенсацією за моральну шкоду Олегу. Він через тебе ледь аванс за дольову не втратив.

Жанна відчула, як усередині щось остаточно обірвалося. Навіть не від того, що він так швидко знайшов заміну, а від того, як легко вони привласнили її гроші за оренду.

— До речі, — Олег простягнув їй невеликий пакет. — Твоє срібло і та каблучка, що я дарував на заручини я здав в ломбард і купив собі нормальний годинник. А цей, який ти мені дарувала повертаю тобі. Ось.

Жанна подивилася на годинник, який вона подарувала йому на день народження.

— Ти здав мій подарунок, щоб купити собі інший? — перепитала вона.

— Ну а що він буде лежати? Він мені ніколи не подобався, занадто простий. А цей — статусний. Тобі все одно, а мені для роботи треба.

Жанна взяла мішки. Вони були важкими, але вона не попросила допомоги.

— Знаєш, Олеже, — сказала вона вже в дверях. — Ти правий. Гроші треба рахувати. Тільки ти прорахувався в найголовнішому.

Вона вийшла, не озираючись. Біля під’їзду на неї чекав Дмитро на своєму уазику. Він одразу вискочив з машини, забрав у неї важкі мішки й акуратно склав їх у кузов.

— Все забрала? — запитав він.

— Все, що мало значення.

— Тоді поїхали. Я там фарбу купив, таку, як ти хотіла — білу-білу. До вечора встигнемо одну кімнату освіжити.

Жанна сіла в машину. Вона відчула, як напруга, що стискала її груди останні кілька років, почала відпускати.

— Діма, — покликала вона.

— Га?

— А в тебе є море в планах?

Він на хвилину замислився, виїжджаючи на трасу.

— Ну, якщо хату до ладу доведемо, то можна і про море подумати. А поки в нас там поле за хатою — як синє море, коли льон цвіте. Бачила?

Жанна посміхнулася.

— Бачила. Поїхали додому.

Машина впевнено набирала швидкість, залишаючи позаду місто, Жанна відчувала, що їде додому.