Минув тиждень, і Олена Василівна нарешті змогла самотужки підвестися з лікарняного ліжка. Наслідки недуги, що зненацька підкосила її, повільно, але незворотно відступали.

Проте її серце мучило єдине болюче питання: «Чому ніхто з дітей не телефонує і не навідується? Я ж уже в палаті для відновлення».

Набрати номер телефону жінка була не в змозі: часткова скутість кінцівок ще тримала її у своїх сталевих обіймах, а мова лише потроху поверталася до неї, вимагаючи неймовірних зусиль.

Олена Василівна годинами не могла відірвати погляду від весняної феєрії, що розгорнулася за вікном. Сонячні острівці кульбаб на яскраво-зеленому килимі трави тішили око і дарували спокій. Птахи навперебій виспівували справжню осанну новому життю.

І до неї теж повернулася рішучість і непереборна жага жити. У мить, коли тіло зрадило, жінка встигла прокрутити у свідомості всю свою долю. Ось вона, юна красуня, поспішає на перше побачення, а вулиці міста тонуть у п’янкому ароматі бузку… Так само, як і сьогодні. А ось вона, вже вчителька, пише на шкільній дошці складні формули.

Олена Василівна була відданим викладачем хімії та біології. Вона обожнювала свою професію. Чоловік, на жаль, рано пішов з життя, залишивши її саму з Іриною та Максимом. Жінці доводилося брати додаткові години, затримуючись у школі ледь не до самого вечора.

Зараз вона гірко картала себе за те, що чужим учням, здавалося, віддала більше уваги та душевного тепла, ніж власним кровинкам.

— Що, Василівно, потихеньку освоюєш ходіння? — почувся за спиною доброзичливий, але гучний голос Лідії Петрівни із сусідньої палати.

— Так, насолоджуюся… кожним новим днем, — ледь розбірливо промовила Олена Василівна, ретельно вимовляючи кожен звук.

Дні минали, ліки та вправи повільно діяли, самопочуття жінки покращувалося. Старенька закреслювала дати на календарі, щоразу з надією зиркала на двері. Може, сьогодні Ірина чи Максим знайдуть час?

— Божечки, ти ж за в’язання взялася! — сплеснула в долоні Лідія Петрівна.

— Лікар наполіг, наказав моторику відновлювати, руки розробляти, — відповіла їй Олена Василівна.

— А кому ж ти це плетеш? — не вгамовувалася сусідка.

— Хоч би й собі, але маю ж я дітей — Іру та Максима.

— Щось вони тебе не провідують… До мене ось донька зі зятем щодня телефонують і приїжджають.

Це була нестерпно гірка правда. Наближався день виписки, а до Олени Василівни так ніхто й не завітав.

Жінка картала себе, але тут же поспішала знайти виправдання для Ірини та Максима. Певно, вона не зуміла дати їм достатньо материнської любові, а тепер їм просто ніколи. Максим очолює велику комерційну структуру, а донька — провідний менеджер у міжнародній компанії. Роботи ж купа, бізнес – справа серйозна.

Нарешті настав день, коли лікарі дозволили Олені Василівні повернутися додому. Діти так і не з’явилися.

Старенька викликала таксі. Вона із захватом вдихала чисте весняне повітря, сповнене пахощів квітів, передчуваючи, що скоро буде вдома. Олена Василівна мешкала у передмісті, мала власний квітник та город. Жінка їхала і вже будувала плани, що саме посадить насамперед.

Водій допоміг їй дістатися до хвіртки і доніс сумки. Літня жінка дістала ключі, але ті ніяк не хотіли потрапляти у замкову щілину.

І тут Олена Василівна заціпеніла.

Хвіртка вперто не піддавалась. Проте крізь дерев’яний паркан вона з подивом побачила: біля будинку стояла новенька лавка, ґанок був свіжо пофарбований, а кущі вздовж огорожі акуратно підстрижені.

«Хто ж тут господарює?» — стривожилася вона. Олена Василівна вирішила обійти з іншого боку, через запасний вихід. Але щойно вона ступила у сад, як на неї вискочив величезний пес. Собака, на ім’я Рекс, гучно загавкав. Жінка остовпіла від несподіванки. Вона ж була ще така слабка.

— Відчепися, віддай сумку! — благала вона тварину. На щастя, пес не кусав, наче розумів, що літня жінка не становить жодної загрози.

На галас вибіг молодий чоловік. Він підбіг, допоміг старенькій піднятися і суворо гримнув на пса:

— Фу, Рексе, замовкни! Віддай сумку, навіщо такий галас зчинив?

Хлопець запросив Олену Василівну до хати, посадив у нове, м’яке крісло і запитав:

— Хто ви?

— Я — господиня цього дому, юначе! А хто ви? Що тут узагалі відбувається? — літня жінка розгублено озиралася. Її звичні меблі та речі зникли, навколо все було чужим.

Нестерпна туга й недобрі передчуття охопили Олену Василівну. Знесилена, вона прикрила очі, відкинувшись на спинку крісла.

— Господиня? — у голосі молодого чоловіка прозвучали подив і гірке розчарування. — Я придбав цю оселю тиждень тому. Продавці, Ірина та Максим, продали його мені за нотаріальною довіреністю. Сказали, мовляв, власниця переїжджає до будинку для літніх людей, бо погано почувається і нездатна доглядати таке велике житло.

Запала моторошна тиша. Олена Василівна мовчала, в її душі виникла порожнеча. Не було ні сліз, ні слів.

Молодий чоловік пригостив стареньку запашним чаєм, намагаючись хоч якось розрадити.

— Як же так… Виходить, вас ошукали? А вам ким доводяться ці негідники?

— Це мої діти… — тихо, майже пошепки, промовила Олена Василівна. — Мої рідні діти.

Вона знову виправдовувала їх: так, це її провина, що вони віддалилися, занурилися у свій бізнес. Вона ж усе працювала й працювала… Яке майбутнє могла забезпечити проста вчителька? Звісно, дітям довелося пробиватися самим, часу на поїздки до неї немає, допомагати ніколи. Що ж, такі тепер часи настали, що поробиш.

Олена Василівна виправдовувала сина та доньку і зі зусиллями намагалася пригадати, де вона бачила цього хлопця. Втома брала своє, але вона пила чай, підкріплюючись печивом. Скільки всього довелося пережити у житті, і це вона витримає.

— Юначе, ваше обличчя мені видається дуже знайомим. Де я могла вас зустрічати? — наважилася запитати літня жінка.

— Ви могли бачити мене по телебаченню або на плакатах. Я брав участь у місцевих виборах, хоча й не виграв. Тепер мене багато хто впізнає.

— А як вас звати? — поцікавилася Олена Василівна.

— Тарас Шевчук.

Обличчя жінки вперше за довгий час осяяла тепла посмішка.

— Тарасику Шевчук! Той самий бешкетник, що м’ячем розбив вікно директору? Еге ж? — очі старенької ожили, й заблищали волошковою блакиттю.

— Олено Василівно… А я ж вас і не впізнав одразу!

Це була його улюблена вчителька, уроки якої Тарас обожнював. Завдяки цій жінці він щиро полюбив хімію та біологію. Це допомогло хлопцеві вступити до профільного університету, отримати блискучу освіту. Тепер Тарас очолював цілу мережу приватних медичних клінік.

— Оце так зустріч! А я цей будиночок купив просто тому, що мені тут сподобалося. Поруч і риболовля, і ліс. І хата міцна, збудована на совість, — жваво розповідав Тарас. — Дістався він мені за якісь смішні гроші.

— Дім справді чоловік будував на совість, він був чудовим будівельником, — промовила літня жінка. — Тільки куди ж мені тепер податися, Тарасику? Видно, справді доведеться у притулок.

— Який притулок, що ви, Олено Василівно! Я б собі цього ніколи не пробачив! Ось ваші нові ключі! Документи я переоформлю назад, а з вашими дітьми сам розберуся. Вибачте, що речі ваші пропали. Вони їх, на жаль, викинули, але я все відновлю…

Чоловік поклав в’язку ключів на стіл і непомітно підсунув кілька купюр під заварник.

— Я повернуся до міста і все владнаю, — Тарас поспішив до виходу.

Олена Василівна насилу підвелася, бажаючи провести колишнього учня, але той зупинив її:

— Олено Василівно, відпочивайте, освоюйтеся. Завтра я обов’язково приїду.

За вікном стихали птахи, сонце повільно сідало. Літня жінка сиділа в кріслі на самоті, знову осмислюючи своє життя і думаючи, що вона зробила правильно, а що ні, і який слід залишить після себе на цій землі.