Петро й сам не знає, як до такого дав себе підбити – стрибнути в ополонку на Водохреща і це з його спиною. Скрутило так, що він ледве виліз і не помогли ні розтирання, ні регіт компанії таких самих стариганів, як він.

Йому було трохи під п’ятдесят, але він не ображався на обзиванку, бо вважав, що його життя вже скінчилося.

Діти одружилися, а жінка вже роки в Італії та не збирається повертатися – це він точно знає, але іншим не розказує. Розлучилася з ним його Люба. Петро носить обручку і не хоче аби з нього сміялися, вже краще мати номінальну дружину, ніж ніяку.

Але ця клята спина таки його зі світу зжене. Ледве приїхав до лікаря та отримав припис на капання та уколи.

Ще одна напасть – йди в медпункт на процедури, а там сидить найгірша жінка у світі – фельдшерка Анна, як вона виглядає важко й описати, бо за тими величезними окулярами не видно нічого, лише оправа та пучок волосся на голові і міцно стулені губи.

Анна оглянула рецепт та взялася до роботи:

– Після капельниці треба полежати ще пів години аби ви мені не тікали з процедурної, бо я за вами бігати не збираюся, – її голос був сухим, але руки дуже теплим та вправними.

Як на такого боягуза уколів, то він і не відчув, як все відбулося. Від нічого робити став Петро слухати, що доноситься з сусіднього кабінету.

– Бабо Параско, я ж вам сто раз казала не класти смалець на обпечене місце – то не помагає, ка лише шкодить.

– А олива?

– Тим більше олія! Зробіть нарешті ті дверцята і не ходіть до мене як по свячену воду, – голос був зовсім без співчуття.

– Але мені помагає, – не здавалася баба.

– То ви лиш так думаєте.

Анна пішла дивитися до Петра і він до слова почав її розпитувати про бабу Параску.

– Ходить до мене з усякими дрібницями. Їй самій нудно, а у мене купа роботи. Та вона вважає, що мені веселіше, коли хтось поруч, хоч це не так.

Петро відлежав потрібні хвилини та пішов до баби Параски, бо у нього купа часу, а жінка й пожежу в хаті зробить, як буде мати поламані дверки.

– Ой, дякую тобі, синуню, – крутилася навколо нього баба, – нема кому бабі допомогти. А Анна лиш така на вид гостра, а серце має добре, все мені щось принесе з міста, як мені треба і грошей не візьме. А що я не знаю, що у неї теж не густо? Одній дитину ростити, то не з медом…

І от баба, яка ніде з селища не виходила, якимось чудом знала всі плітки. Анна приїздила до них з іншого села, тому місцеві не дуже цікавилися її біографією, а особливо, коли вона нікому не переходила дорогу, бо тоді б точно все про неї дізналися.

Була у неї дочка, вже випускниця, але ростила її без чоловіка, як казали «нагуляла». З того часу, вона до себе чоловіків і не підпускала, а якщо хтось з місцевих брався з нею до жартів, то так дивилася тими окулярами, що жартуни зникали.

– Чула, ви бабі зробили дверки, – так само сухо заговорила до нього, коли Петро знову прийшов на процедури.

– Та зробив, бо спалить собі хату, а там по вулиці і моя, – сказав Петро, дивлячись в її окуляри через які пробивалася синява очей.

– Практично, – за уважила лікарка.

По закінченню процедур Петро вже добре бачив, як виглядає їхня фельдшерка, яка попросту ховалася за тими величезними окулярами, мов за маскою.

Коли він знову прийшов до медпункту, то по голосу Анни почув, що вона таки рада його бачити:

– Ви хочете тут постійно жити, – спитала удавано строго.

– Хочу, – Петро витяг з-за спини букет квітів, – Я буду за вами трохи увиватися, Анно, бо я чоловік не одружений, впевнений, що вам баба Параска про це розказала. Знаєте, можна вірити в те, що собі придумав і думати, що так легше і тобі допомагає. А можна вчинити так, як треба. Ви підете зі мною на побачення?

– Піду, – її очі світилися радістю.