Якби я в ці стосунки стільки не вклала, то чи треба був би мені той Віталій? Жартують, що, коли жінка хоче стати дружиною генерала, то має вийти заміж за солдата.

Але потім не продовжують, що жінці вже й той генерал не дуже треба, а жити маєш якось далі з ним.

Отаке й моє – сто років він би мені здався, але дві пенсії кращі, ніж одна.

Признаюся, як перед Богом – бігала я за ним. Бігала.

Думала, що нема кращого на світі, випадково проходила по вулиці, коли знала, що він має йти з автобуса, ходила в той магазин, де він скуповувався, бо «там дешевше» або «там смачніше», ходила в клуб, якщо він там був. А як ні – то гуляла з дівчатами тими місцями, де зазвичай сиділа його компанія, теж абсолютно випадково.

Не дивно, що він почав мене помічати та до мене говорити. А там туди-сюди і я вже при надії.

– Ну, раз таке діло, то треба женитися, – сказав він буденно, але для мене це була райська музика і найкращі слова в житті.

Проте, виявилося далі, що мій Віталій доволі пасивний чоловік, поки не направиш та не піддаш, то нікуди й не рипнеться.

Ми винайняли стару хату і жити там було практично неможливо, тому я наполягла на тому, що треба якийсь ремонт і негайно.

– В тебе стільки друзів, то хіба не можуть тобі допомогти? Як тебе в генделику з роботи зустрічати, то час мають, а як допомогти – то вже не друзі?

Він щось собі подумав та погодився і ми за швидкий час зробили толоку і наша хата хоч і не перетворилася на нову, але хоч не страшно було в неї заходити.

Не подумайте, що я сиділа та командувала – я працювала з пузом на рівні – фарбувала, мила, готувала їсти…

До кінця дня навіть не знала, що більше ниє ноги чи спина.

Життя йшло, а мій чоловік і далі сидів на роботі як вкопаний. Саме я пішла до його начальника та кажу: – Що ж ви всяких на посаді підвищуєте та премії виписуєте, а мого Віталія з трьома дітьми і безвідмовного та роботящого посуваєте? Совість у вас є?

І я не вступилася, поки той мені не пообіцяв виписати в цей місяць премію, а на наступний Віталія підвищити до майстра.

Тоді Віталій прийшов додому дуже невдоволений, бо з нього на роботі кепкували.

– Казали, що я в тебе під каблуком!

– Ой, яка біда! А те, що ти таку малу зарплатню приносиш на три роти-то не дуже соромно?

За деякий час він вгамувався, але я й далі мусила все контролювати. Тоді почали люди їздити на pосію, то й своєму кажу:

– Там електриків треба, поїдь та й яку копійку заробиш!

Нічого не кажу, поїхав, але вже так мені потім нив, що я вирішила більше він туди не поїде.

Але вже бачу й сам зрозумів, що на державній роботі менше грошей. То почав вже суміщати – трохи їздить, коли відпустка та свята та відгули, і на роботі тримається, бо ж державна.

І все наче добре, бо вже й дітей ми одружили та онуків маємо.

Але ж він зараз вдома сидить та нерви мені псує! Знаєте, поки їздив, то не так було видно, що характер в нього просто ніякий. Так, я те все терпіла, поки він був молодим та красивим.

Але, жіночки мої любі, краса й в чоловіка швидко сходить.

Тепер дивлюся, що у нього волосся більше у вухах, ніж на голові, то знаєте, романтики ніякої. А ще це приправте характером, та що ввесь час вдома – то взагалі!

Я собі була заміжня без заміжжя, а тепер от відбуваю і мені це зовсім не подобається! Так і хочеться його відправити до матері жити.

Єдине, що спиняє, то у його матері дуже довгий язик.

Як почне носити, що я за ним бігала та проходу не давала, а тепер жену, то вже хай коло мене буде.

Фото Ярослава Романюка.