Спочатку це було спостерігати дивно, а далі смішно, а далі й гірко. Це ж яке життя треба жити, аби бути проти робота-пилососа, мультиварки, посудомийки?

– Скільки-скільки?, – очі в свекрухи округлилися, коли вона дізналася скільки коштує техніка, – То так важко зігнутися і протерти та замести? Постояти біля раковини та помити? І це все на гроші мого сина!

Я ж сказала, що теж заробляю.

– Ти? Ти те й робиш, що вдома сидиш, зробила з квартири прохідний дім, стрижеш тут, волосся по всій хаті.

– Для того мені й робот-пилосос аби не було по всій хаті.

– Ой, що ти кажеш, що ото крутиться та краще помиє за людину? Та ніколи в світі. А як ти вже чужих людей до хати кличеш, то має бути чисто!

Я тільки важко зітхнула. Звичайно, що не від доброго життя я пішла працювати на дім, бо оренда забирала більшу частину заробітку, а як працювала на когось, то так само було п’ятдесят на п’ятдесят і то при тому, що засоби всі та фарби я купую за свої гроші.

Та й нікуди б я не пішла, якби не чоловік. Вже вкотре він звільнився, сказав, що не бажає «працювати на дядю».

Знаєте, спочатку, коли ми тільки познайомилися, то мене захоплювало те, як Костя розповідав про свої мрії.

– Ксеню, ми будемо подорожувати по світу, ми не будемо пів життя заробляти на свою квартиру, а потім ще пів життя віддавати позику. Ні, ми будемо жити одразу на повну, як тільки поберемося, то одразу поїдемо в навколосвітню подорож.

– Ти знаєш англійську?, – захоплено спитала я.

– Ні, не знаю.

– А гроші маєш на подорож?, – вже сумнішим голосом питала я.

– Ні, не маю, але ж ми ще не одружуємося.

Але одружитися прийшлося, бо я чекала дитину від Кості. Це було дуже невчасно і я почувалася винною, що замість того аби їхати в подорож, я їду в пологовий.

Як тоді мені здалося, наші батьки були раді тому, що є онучка. Дружно скинулися на коляску і колиску та прибігали няньчити Ліду.

Але мама Кості бувала рідше, бо вона жила в селі і не могла надовго залишити господарку. Їй було всього п’ятдесят п’ять років на той момент, але вона була доволі традиційних цінностей.

– Грошей нема, то хай попере підгузки та марлі настелить. А що таке? В мене й досі «Долинянка» все пере і сама руками викручую та полочу, завжди треба економити.

Я не розуміла чому вона так каже, адже Костя не розповідав, як у них в родині ведеться. Я знала, що батько любить хильнути і мама практично сама все робить по господарці, буває що приходиться по кілька тижнів отак самій поратися та чекати поки чоловік прийде до тями.

Я свекра толком і не бачила.

В той період з немовлям ми жили в моїх батьків, я почувалася дуже незручно через те, що Костя тепер має заробляти за двох. Тому через рік вирішила піти працювати на касі аби допомогти нам стати на ноги.

Ліду віддали в ясла і мені здавалося, що стає легше.

Але мене не влаштовувала зарплатня, тому я вирішила піти вчитися на перукарку, подумала, що можу стригти на дому і буду біля дитини, бо дуже мені було важко й роботу поєднувати і сидіти з Лідиними соплями вдома.

З часом я вже могла перейти жити на орендовану квартиру, зняла трикімнатну аби був простір і вже собі забезпечила комфорт, витратилася на те, що забирає купу часу і не приносить грошей – прибирання і готування їсти.

А так в мультиварку закинув і вже маєш через кілька хвилин готову страву, хай не так смачно, як у мами, але швидко, і ситно.

Костя ніяк не міг себе найти, казав, що за ці п’ять років життя пролетіло перед його очима, а він нічого й не бачив.

– Мені нема чим похвалитися, розумієш?, – питав він мене.

– Розумію, – казала я, бо так само не мріяла не виходити з хати вдень, а тільки вечорами, я була бліда без сонця і мене завжди турбувала голова від запахів салону.

Але я не скаржилася, бо потроху й відкладала, вирішила зробити такий сюрприз Кості – скажу, що у нас є сума на подорож і тоді все у нас знову буде добре.

Сума була вже пристойна, як тут навідалася свекруха, що й те не так, і се не те, що треба їсти варити, щоб у Кості все було гаразд з травленням.

– У нього чудове травлення, зараз самі побачите.

Так, чоловік смачно їв і не перенапружувався, бо працював охоронцем у супермаркеті.

Прийшов Костя, мати давай з сумок витягувати смажене і варене та припрошувати до столу. Я пішла до клієнтки, бо у мене не нормований графік.

Далі Ліду мама привела з садка і вона була трохи з носиком червоним. А на наступний день і дитина, і свекруха злягли обоє.

– Мені часничка налущи, – каже вона мені, – я там привезла.

– Ага. Зараз.

Я тоді в аптеку та по ліки, і бульйону зварила, і укутала її, вона отак оклигала, бо й дитина вередувала і вона її на руках носила.

– Ой, нема коли слабувати, їду я додому, у мене господарка, – каже на другий день.

– Та зараз, – відказую я, – чоловік у вас є, то хай справляється.

– Та він не вміє.

– Ну то так і буде. Лежіть.

На п’ятий день вже я її не могла втримати, бо вона рвалася одночасно і варити, і мити все, і в село встигнути на автобус.

– Дякую тобі, Оксано, ти перша, хто про мене попіклувався за все моє свідоме життя. Ти хороша мама і дружина.

Вона поїхала, а мені на совісті ті слова були дуже довго і я стала питати в Кості, як то у нього вдома велося.

– Та батько завжди веселенький був, чудовий мужик, завжди мені давав гроші.

– А ти матері помагав?

– Та трохи, що я на городі полотиму? Та мене б засміяли…

І мені раптом розкрилися очі. Я повторюю долю своєї свекрухи, тільки вона в селі, а я тут. Я без вихідних і свят працюю аби щось відкласти, поки чоловік на роботі жаліє за своїми роками, які не так проходять, як він собі мріяв.

Я поговорила з мамою і вона погодилася, що ідея чудова, ми обоє поїхали до свекрухи.

Вона якраз поралася біля корови.

На нашу пропозицію рукою махнула:

– Та ви що? Та мені ще купу всього купити треба, я не маю стільки грошей, навіть, якби все було задурно.

– Наталю Михайлівно, ви маєте шанс хоч на трохи вирватися з цього всього, я не знаю чи щось зміню в вашому житті, але хочу змінити у своєму і без вас мені нічого не вдасться. Подумайте про онучку і про те, як ми маємо зберегти родину.

Здавалося б до чого тут відпочинок до нашої з Костиком сім’ї?

Та прямий.

Я, Ліда, мама і свекруха поїхали на море, гроші я мала, як же ми класно провели час, я не впізнавала свекруху, а вона плакала:

– Боже, як же люди живуть легко, а я собі всього жалію…

По приїзді у мене була серйозна розмова з чоловіком, я запевнила, що або обоє працюємо на спільне благо, або дороги наші розходяться. Костя пробував піти до матері, але там не було куди йти – свекруха виїхала на заробітки, господарку попродала і все було на чоловікові. Костя пару місяців жив з батьком. А далі вернувся до мене:

– Я не хочу жити, як тато.

– Чудово, значить, будемо жити так аби ми були щасливі обоє.

Знайшов роботу, каже, що ще піде підвищить категорію водіння і тоді подорожуватиме на фурі і нас з собою візьме. А що? Хай так, але світ побачимо.

Автор Ксеня Ропота