Злі язики про шлюб Тані та Миколи не могли промовити жодного слова осуду – союз був на диво міцним, справжнім і гармонійним. Микола, інтелігентний, дбайливий та хазяйновитий, став для Тані справжньою опорою, а для її синів — мудрим батьком. Вони жили душа в душу, викликаючи заздрість і повагу водночас.

Але варто було згадати історію їхнього знайомства, як у селі, немов за командою, починався справжній ярмарок пліток, пересудів та домислів. Шепіт і перешіптування лунали біля колодязів, на лавках біля воріт і, звісно, біля магазину.

Казали, що лише Таня могла так вчинити. “Вона ж хапалася за першого-ліпшого, як за соломинку!” — зітхали поважні бабусі. Адже її власний чоловік, Петро, не просто поїхав на заробітки, а, по суті, втік, лишивши її саму з дітьми. Більше того, Петро відомий був як завзятий гульбаня та любитель чарки. Вона не приховувала, що й рада була, що той так і зник, залишившись десь там, за межами їхньої області, не створюючи більше проблем. Але ж і сидіти в самотності їй не хотілося. Саме ця її простота, рішучість і деяка відчайдушність, приправлена знаменитою язикатістю, і стали ґрунтом для чуток, коли вона привела в дім того загадкового чоловіка.

Того сонячного дня Таня йшла до нещодавно відкритого нового магазину, що приніс у їхнє село відчуття “міського” життя.

– Ти знаєш, Ганно, яка це радість? Тепер не треба бігати по селу! Зайшла, як королева, і купила все: від мила до нового горняти. Ми тепер майже європейці, – хвалилася вона сусідці, жваво жестикулюючи. Вона завжди вміла перебільшувати, але у цьому випадку була щирою. Її життя стало набагато простішим.

– Це правда, Таню, магазин заманює, – відповідала Ганна. – Тільки йдеш по хліб, а повертаєшся з півмішком непотрібного. Кишені тепер треба берегти, а то ціни, знаєш…

Розмова обірвалася біля автобусної зупинки. Автобус, здійнявши хмару пилу, від’їхав. Серед висаджених пасажирів був чоловік, що не був з їхнього села, а зовнішній вигляд чітко вказував, хто він. У старій, заношеній куртці в літню спеку, скуйовджений, із запахом вулиці, який Таня відчула, навіть не підійшовши впритул. Перед Танею стояв безхатько.

Він стояв загублений, ніби не розуміючи, де опинився, його погляд блукав по сільській вулиці, не затримуючись ні на чому знайомому. Потім він невпевненою ходою побрів вперед. Таня, яка знала про всіх і все, просто не могла пройти повз.

– Агов, чоловіче! Куди прямуєш? Загубився, чи що? – гукнула вона, підійшовши ближче, але зберігаючи обережність.

– Добрий день. Я… йду. Просто йду, – відповів він тихим, несподівано ввічливим і м’яким голосом, який ніяк не пасував до його зовнішнього вигляду. Це ще більше заінтригувало Таню.

– Ну, “просто йду” – це не адреса, – Таня склала руки на грудях. – Може, тобі когось знайти треба? Я тут усіх знаю, можу допомогти, якщо людина пристойна, – наполягала вона, відзначаючи його сірі, але розумні і глибокі очі.

– Я не знаю чи є у мене тут родичі, – пробурмотів чоловік.

– То можна просто оселитися, якщо ти людина нормальна.

– Оселитися? – прошепотів він, і в його очах майнула зневіра. – Хто прийме мене в такому стані? Та й що я тут робитиму?

– Ой, та годі! У нас хат покинутих хоч греблю гати! Вибирай, де краще і дах не протікає. Ти не переймайся виглядом, це діло наживне. Як тебе звати, незнайомцю? – Таня перейшла на просте “ти”, це була її звичайна манера спілкування.

Чоловік подивився на неї розгублено

– Я… не знаю. Не пам’ятаю. Як хочеш, так і клич…

– Що значить “не пам’ятаю”? У тебе що, пам’ять відбило? – Таня не могла повірити.

– Нещодавно я отямився. На голові була пов’язка. Лежав на якійсь лавці. І нічого про себе не знаю, – його голос тремтів від прихованого відчаю. – Я намагався згадати, але в голові лише порожнеча і біль.

– Господи, це ж треба! І до лікаря не звертався? А родина? Хтось же має бути!

– Кому я потрібен такий? Я не хочу завдавати клопоту.

Він, зігнувшись, пішов до кінця вулиці, де виднілася церква. Таня стояла, не в змозі забути його погляд. Її мозок уже почав розробляти план дій. “Ні, так не буває. Щось тут не так”, — думала вона, прямуючи до магазину, але її думки вже були зайняті цим загадковим незнайомцем.

Чоловіка біля церкви прихистив священник. Він був доброю людиною і одразу відчув, що перед ним не просто волоцюга.

– Добре, сину, якщо ти про себе нічого не пам’ятаєш, будеш поки що Миколою. Це гарне, сильне ім’я. Тут, біля церкви, знайдеться тобі і хата, і діло – допомагатимеш мені по господарству, – сказав священник, даючи йому нове життя.

Тим часом Таня вирішила, що Микола – її “проєкт”, а точніше, її відповідальність перед совістю.

– Це ж не просто так, дівчата! Я відчуваю, що він не простий роботяга. Він так говорить, так тримається! Може, великий начальник, а його підставили, чи пограбували! Треба допомогти йому! У нього ж очі як у побитого цуценяти, – переконувала вона сусідок, які лише хитали головами.

– Таню, ти вічно собі щось придумаєш. Ти кіно передивилася?

– А чом би і ні?, – відказала та, – Всяке в житті трапляється! І він не схожий на гуляку, я це точно можу визначити.

Наступного дня вона, озброєна рішучістю вже стояла на порозі Миколиної хатинки.

– Привіт! Бачу, обживаєшся. Мене звати Таня, і я тут все знаю і тобі покажу, раз ти будеш тут жити.

– Добрий день, Таню. Я не чекав візиту, – зніяковів Микола.

– Облиш ці церемонії! Миколо, ти ж тут не в готелі! Починати нове життя треба з чистого аркуша і чистого тіла. Ходімо зі мною! У мене є чоловічі речі, від мого Петра лишилися, якраз підійдуть. Відмиєшся, поголишся, а то на тебе без сліз не глянеш! Тобі треба привести себе до ладу, щоб хоч щось у голові прояснилося!

– Ти не боїшся? Я можу бути небезпечний…

– А чого мені боятися? Ти що, мене з’їси? У мене брати нічого, крім двох шибайголів, а їм треба чоловічий приклад. У мене сокира гостра, не переживай! Ходімо, не стій, як стовп!

Микола погодився, вражений її прямотою, енергією та беззастережною довірою.

Коли Микола вийшов після ванни, Таня аж відсахнулася. З під бруду і заростей з’явився стрункий, інтелігентний чоловік років сорока з правильними рисами обличчя, поголений і підстрижений. Це була повна трансформація.

– Ну, Миколо! Оце так метаморфоза! Я про тебе думала, що ти старий дід, а ти – красень! – вигукнула вона, не приховуючи свого захвату. – Дивись, навіть очі по-іншому заграли!

– Це все твоя заслуга, Таню, – подякував Микола з ледь помітною, але такою щирою усмішкою. – Я навіть відчув, як частина моєї пам’яті наче прокинулася, хоча я все ще нічого не знаю.

Вони довго сиділи, розмовляючи, а хлопчаки ліпилися до Миколи, і він, на диво, знаходив з ними спільну мову, даючи мудрі поради. Він говорив про шкільні предмети, про історію, про якусь складну техніку. Таня ще більше переконалася, що він не простий робітник.

– Я піду, Таню. Дякую тобі за твою людяність.

Він ніжно взяв її руку і по-джентльменськи поцілував.

– Усе буде гаразд. Я відчуваю, що ти не просто так до нас потрапив, – відповіла Таня, вже знаючи, що цей чоловік увійде в її життя назавжди.

За рік вони одружилися. Микола став головою сім’ї, діти його обожнювали, називаючи його “батьком”. У будинку панував лад, і вони чекали на поповнення. Микола, виявивши здібності до ремонту та будівництва, привів господарство Тані до ідеального стану.

Але Таня не могла відпустити минуле. Вона бачила, що її чоловік – це людина знань, яка не повинна зникати безслідно.

– Миколо, скажи чесно, ти не для села зліплений! Ти говориш, як із книжки, знаєш те, про що деякі й не чули. Ти – викладач, чи хто? Треба ж тобі відновити своє життя!

– Таню, я тобі вже сто разів казав, моє життя тут. Мені нічого не треба, я щасливий. Навіщо мені минуле, яке мене викинуло на смітник? Я не відчуваю потреби його шукати.

– Ох, ти мене дістанеш своїм благородством і впертістю! – сперечалася Таня, стукнувши кулаком по столу. – Я за себе не переживаю, а якщо в тебе є батьки старенькі? Ти про них подумай! Вони ж, мабуть, втратили сина, думають, що ти загинув! Я не зможу спокійно спати, якщо знаю, що десь хтось сумує за тобою. Це по-людськи неправильно і нечесно! Давай хоча б спробуємо знайти, хто ти!

Її наполегливість, замішана на здоровому глузді та співчутті, змусила Миколу здатися. Він не міг сперечатися з такою потужною логікою та щирістю. Він погодився звернутися до поліції та розіслати запити.

Так сталося, що незабаром з’ясувалося: Микола був викладачем математики та фізики у технікумі в сусідній області. Його батьки — колишні викладачі на пенсії, відомі та шановані люди. Його пограбували в потязі і викинули. Батьки шукали його майже три роки, обійшли всі лікарні й не тільки, витратили всі заощадження і вже змирилися з тим, що сина не стало.

Коли відбулася зустріч, його батьки, інтелігентні, стримані люди, були вражені. Вони були проти такої язикатої, галасливої і прямолінійної невістки, як Таня, яка не соромилася у виразах. Вони вважали, що вона не рівня їхньому освіченому синові. Але коли вони побачили, як сяють очі їхнього сина, як він її любить, і як Таня його врятувала, і повернула до життя, їхнє серце розтануло. Її щира доброта, її сміливість і відповідальність перекрили всі її недоліки. Вони були вдячні Тані за те, що їхній син знову живий, і що вона була справжнім ангелом-охоронцем для їхнього Миколи-Вадима.

Вадим став жити подвійним життям – викладацька робота в місті, а вдома – кохана Таня, двоє синів-підлітків і новонароджена донька. Це був його вибір. Він знайшов своє справжнє щастя на сільській автобусній зупинці, і ні на секунду про це не пошкодував.