Вечір у квартирі Олексія та Олени дихав звичною, майже липкою буденністю. Телевізор щось бубнів про погоду, на кухні тихо свистів чайник, а в дитячій кімнаті чути було, як малий Данилко знову сперечається з Оксанкою за конструктор.

Олексій сидів за столом, нервово перебираючи пальцями край скатертини. У голові крутилася думка, яку він плекав уже тиждень: «Цікаво, як Лєна відреагує? Образиться чи просто влаштує концерт? Та за що ображатися? Я ж не назавжди. Тільки на місяць. Поживу один, видихну, перезавантажусь — і повернуся новим чоловіком. Нам це тільки на користь».

— Знаєш, Олено, — почав він, коли дружина поставила перед ним тарілку з вечерею, — мені здається, наші стосунки… вони як вчорашній борщ. Наче й смачно, але вже не гріє. Якась рівна лінія, розумієш? Хочеться свіжості. Дихати на повні груди.

Олена повільно опустилася на стілець навпроти. Вона не виглядала здивованою. Навпаки, її обличчя виражало якусь дивну, майже філософську байдужість.

— Розумію, Олексію. Дуже добре розумію, — спокійно відповіла вона.

— Та що ти розумієш? — Олексій навіть трохи розчарувався, що не зустрів опору.

— Ти хочеш «освіжити» наші почуття. Оновити інтерфейс, так би мовити.

— Саме так! Оновити! Ти ж бачиш, ми тільки те й робимо, що обговорюємо комунальні платежі та чиї сьогодні батьківські збори. Де романтика? Де емоція?

— І що ти пропонуєш для повернення романтики? — Олена підперла щоку рукою.

— Ти тільки не хвилюйся, люба. Головне — спокій, — Олексій зробив ковток чаю для хоробрості. — Пам’ятаєш мого дядька, Степана Григоровича? Ну, того, що має квартиру біля Золотих Воріт?

— Того, що на пів року поїхав у Карпати на оздоровлення? — уточнила Олена.

— Саме так. Він залишив мені ключі. Квартира порожня. Центр міста, високі стелі, тиша… І я от подумав: а що, як я поживу якийсь час там?

Олексій затамував подих, чекаючи на грім та блискавки. Олена замовкла. В її очах промайнула іскра, яку чоловік спершу прийняв за гнів, але це було щось інше — азарт.

— Вільна квартира… Біля Золотих Воріт… На пів року… — повільно проговорила вона, ніби куштуючи слова на смак. — Цікава концепція. Дуже цікава. Продовжуй, я вся в увазі.

— Ну, — Олексій підбадьорився, — я думаю, це освіжить наші почуття. Поживу один, без галасу, без підгузків і уроків. Скучу за тобою. Може, навіть квіти почну дарувати не тільки на день народження. Як думаєш?

Олена знову витримала паузу, яка здалася Олексію вічністю.

— Пожити пів року окремо… Знаєш, Олексію, а це геніально. Я навіть не думала, що ти здатний на такі стратегічні рішення.

— Ні-ні, Олено, які пів року? — перелякався він. — Я про місяць казав. Ну, максимум півтора.

— Місяць? — Олена щиро розсміялася. — Олексію, не будь дитиною. За місяць ми тільки встигнемо забути, де чиї шкарпетки лежать. Якщо вже лікувати стосунки, то радикально. Пів року — це мінімум. А краще — рік. Шкода, що дядько Степан повернеться раніше. Хоча… можна попросити його затриматися. Свіже гірське повітря йому тільки на користь.

Олексій відчув, як холодок пробіг по спині. Він очікував, що його будуть благати залишитися, а тут його ледь не виштовхували в двері з валізою.

— Лєно, ти це серйозно? Рік?

— Цілком! — очі дружини засяяли. — Дивись: Данилка віддаємо твоїй мамі в село. Вона ж весь час скаржиться, що мало бачить онука. А Оксана поїде до моєї мами в Одесу — море, йод, бабусині пиріжки. Ми з тобою роз’їжджаємося. Ти — до дядька, я залишаюся тут. Жодної сірості, одної прямої лінії і виснажливого побуту! Жодних дітей! Уявляєш, який це кайф? Ми не просто заскучаємо, ми станемо іноземцями один для одного!

— Але як же діти… — пролепетав Олексій.

— О, за дітей не хвилюйся. Батьки будуть щасливі. Зараз усе вирішимо.

Олена схопила телефон і миттєво набрала номер своєї матері.

— Мамо, привіт! Слухай уважно. У нас з Олексієм новий етап — «рік самопізнання». Олексій переїжджає на квартиру до дядька, а я залишаюся тут сама. Щоб освіжити почуття. Візьмеш Оксанку до себе? Так, на рік. Мамо, не починай… Яка коханка? Який коханець? Ми ж для любові це робимо!

Вона ввімкнула гучний зв’язок.

— …Олено, доню, — почувся голос тещі, — ти ж розумієш, що ти тепер вільна жінка? Подружки, кав’ярні, виставки… У тебе ж нарешті з’явиться час на того художника, про якого ти розповідала.

— Мамо! — Олена вдавано обурилася, скосивши очі на блідого чоловіка. — Який художник? Я вірна дружина! Ну й що, що він запрошував на пленер? Це мистецтво! Олексій мені довіряє, правда, коханий?

Олексій хотів щось сказати, але в горлі пересохло.

— Ось бачиш, мамо, він мовчить — значить, згоден. Все, завтра збираю речі Оксанці. Цілую!

Олена відклала телефон і подивилася на чоловіка переможним поглядом.

— Тепер твоя черга. Дзвони своїй мамі. Кажи, що Данилко їде підкорювати город і пасти гусей. А потім дзвони дядьку Степану. Скажи, що ми оплатимо йому ще пів року в санаторії, аби він тільки не повертався.

Олексій дивився на дружину і не впізнавав її. Де та жінка, яка вчора просила його полагодити кран? Перед ним була стратег, полководець, людина, яка вже розпланувала свій рік без нього. І цей план йому зовсім не подобався. Він раптом яскраво уявив: він один у порожній квартирі дядька Степана, їсть пельмені з каструлі, а Олена… Олена ходить на виставки з якимось художником, сміється і «освіжає почуття» зовсім не так, як він собі це малював.

— Знаєш, — тихо промовив Олексій, — я тут подумав…

— Про що, любий? — солодким голосом спитала Олена.

— Може, цей борщ ще не такий і пісний? Ну, тобто… ми ж можемо просто сходити в кіно? Або замовити піцу? Навіщо такі радикальні заходи? Діти будуть сумувати, мами втомляться… Та й дядько Степан свою квартиру любить, не можна людину в горах тримати силоміць.

Олена зітхнула — глибоко і з явним розчаруванням.

— То ти передумав? Ех, Олексію… А я вже почала думати, що в нас нарешті з’явиться трохи простору. Я вже навіть подумки переставила меблі у вітальні й записалася на курси аргентинського танго. Кажуть, там дуже бракує партнерів…

— Ніякого танго! — відрізав Олексій. — Передзвони мамі. Скажи, що ми нікуди не їдемо. І Оксанка залишається, і Данилко. Я сам завтра кран полагоджу. І квіти куплю. Справжні, не на свято.

Олена слухняно взяла телефон, але перед тим, як набрати номер, на секунду затримала погляд на чоловікові. В її очах промайнула ледь помітна усмішка — усмішка жінки, яка щойно виграла партію, навіть не зробивши першого ходу.

— Ну, як знаєш, — зітхнула вона. — Але ж як було б красиво… Свіжість, воля…

Вечеря продовжувалася в тиші. Олексій старанно жував те, що було в тарілці, і чомусь цей звичайний борщ здавався йому зараз найсмачнішою стравою у світі. А Олена дивилася у вікно на вогні міста і думала, що іноді, аби людина оцінила те, що має, їй треба просто детально змалювати перспективу це втратити.