Перше враження від Анастасії Дмитрівни було — «леді». Світлані вона здалася втіленням тієї самої ідеальної жінки з журналів: 54 роки, а постава королівська, на роботі в бюджетній установі її поважають, голос тихий, але такий, що всі замовкають.

— Світланко, я людина пряма, — говорила вона тоді, на оглядинах. — Володю виховувала чоловіком, а не маминим синочком. Жити маєте окремо, будувати своє. Я в гості без дзвінка не ходжу і в каструлі не заглядаю.

Світлана тоді мало не розплакалася від щастя. Їй, дівчині з простої родини, де всі з усіма сварилися через немиті чашки, це здалося справжнім проявим вихованості та культури. Весілля теж пройшло як по маслу. Свекруха дистанцію тримала ідеально: ніяких порад щодо суконь чи ресторану. «Це ваше свято, діти», — казала вона.

Але «свято» скінчилося через місяць після переїзду на орендовану квартиру. Молодята подаровані гроші швидко спустили на весільну подорож і дуже швидко засіли за калькулятор.

Світлана розкладала на кухонному столі на купку гроші за призначенням: оренда, комуналка, на продукти. Вона звірялася з даними про зарплату і тим, що є фактично у неї в руках. Володимир зайшов, сперся на одвірок і якось дивно почав розглядати плитку на підлозі.

— Слухай, Свєт… Треба мамі дві тисячі скинути.

— Дві? Ти жартуєш? У мене тут нічого не сходиться. П’ять тисяч і не вистачає. А ти говориш про ще якісь дві.

— Я мамі перекинув.

— Ми ж домовлялися про одну, «на вітаміни». У нас оренда піднялася, ти забув?

— Вона каже, що в неї взуття розвалилося. На роботі ж не може в кросівках ходити. Ну й там… на дрібниці. Вона ж одна, зарплата в них там смішна, — Володимир почав нервово крутити в руках ключі.

Світлана відчула, як у грудях щось стислося. Не через гроші навіть, а через цей тон — ніби він виправдовується перед директором школи.

— Володю, я не зрозумію. Минулого тижня був масаж, позавчора — стоматолог. Тепер що?

— Мама купила мультиварку. В неї стара замикала, вона боїться пожежі. Ти що, хочеш, щоб вона згоріла? — Володимир вже не виправдовувався, він нападав.

— Знаєш що? Мені це набридло. Моя мама теж працює, і в неї теж стара плита. Від сьогодні я теж буду віддавати третину своєї зарплати батькам. Будемо жити на те, що залишиться. Справедливо?

Володимир тільки пихнув. Думав, мабуть, що вона лякає. Але Світлана зробила. Наступного місяця на столі залишилося рівно на макарони і дешевий сир.

— Чому в нас тільки вівсянка на вечерю? — спитав він через тиждень.

— Бо ти дав мамі на нові туфлі, а я — своїй. Ми ж тепер допомагаємо всім порівну, забув?

Остаточно все розвалилося, коли Анастасія Дмитрівна прийшла сама. Вона не підвищила голос ні на ноту. Сиділа на їхній тісній кухні в новому пальті, яке коштувало як півтора місяці їхньої оренди.

— Світлано, я бачу, ти зовсім не дбаєш про мікроклімат у родині. Володимир став нервовим, він мені каже, що ти гроші ховаєш. Я йому життя віддала, на ноги поставила, а ти тепер вирішила, що маєш право на нього? Будуть у тебе власні діти, тоді ти зрозумієш, що це таке.

— Які діти, Анастасіє Дмитрівно? — Світлана відчула, як у неї німіють пальці. — Володя не може купити собі нові джинси, бо мама захотіла третю сковорідку з керамічним покриттям.

— Ти невдячна! — Свекруха нарешті підвищила голос. — Я сина тобі віддала!

— То забирайте! — Світлана різко встала. — Забирайте разом з боргами і його обов’язками. Мені така «оренда чоловіка» не по кишені. Живіть разом, купуйте по мультиварці щотижня, будете ідеальною парою.

Володимир пішов до матері. Світлана залишилася сама, вона дуже переживала чи зможе впоратися, орендувати житло і ще й відкладати. Проте, допомога прийшла звідки вона не чекала.

— Доню, ось твої гроші. Я їх не чіпала, знала, що до цього йде. Мені дуже шкода.

—- Дякую, мамо, — Світлана обійняла матір, — Але, напевно, я переїду знову до вас. Навіщо мені самій платити за квартиру?

Ось так молодята, які так мріяли про спільне майбутнє, опинилися там, де й починали. Але був нюанс – Світлана відкладала на власну квартиру, а Володя віддавав всі гроші матері.

А за вісім місяців пролунав дзвінок. Номер був знайомий, але голос Анастасії Дмитрівни Світлана впізнала не одразу. Він був якийсь… обдертий.

— Світланко… ти чула? Володя в аварію потрапив. Машина вщент, він у лікарні. Ногу збирати треба, реабілітація місяці займе… Гроші потрібні, величезні гроші. У мене все пішло на перші дні… Поможи, ти ж не чужа була…

Світлана мовчала довгу хвилину. Перед очима пропливло те нове пальто свекрухи, масажі, мультиварки.

— А чому ви не відкладали, Анастасіє Дмитрівно? — голос Світлани був рівним, як лінійка. — Ви ж мені казали, що чоловік має дбати про жінку. Він і дбав. Усі ці роки він вкладав у ваше задоволення. Тож тепер продайте все те, що він вам накупив. Мультиварки, техніку, пальто… Здайте назад золото, якщо залишилося. Оце і буде ваша заначка на чорний день.
— Яка ж ти безсердечна… — прохрипіла свекруха. — Син тебе любив!
— До чого тут любив чи не любив? Він просто тепер у тій самій фінансовій ямі, яку ви разом копали. У мене є гроші, але вони — на моє майбутнє. А ваше майбутнє ви вже давно витратили.
Світлана поклала слухавку. Їй було шкода Володі, але він сам вибрав свою долю. А от свекруха вважає невістку безсердечною, невдячною і меркантильною, а ви якої думки?