Я досі сиджу на кухні, дивлюся на ті розставлені капці в коридорі й ніяк не можу вгамувати тремтіння в пальцях. Навіть каву заварила, хоча зазвичай після обіду її не п’ю, бо серце потім калатає. Але зараз воно й так вискакує з грудей. От скажіть мені, люди добрі, що це взагалі було? Я вже пів години прокручую в голові кожне слово свого зятя Романа, і чим більше думаю, тим менше розумію. Наче ми з ним різними мовами розмовляємо, хоча слова наче українські.

Почалося все з того, що я вирішила нарешті вичистити килим у коридорі. Взяла пилосос, він у мене старий, гуде так, що власних думок не чути. І от крізь цей надривний гул я раптом вловила якийсь сторонній звук. Спочатку подумала, що сусіди зверху знову щось впустили, але звук повторився — чіткий, ритмічний стукіт у двері.

Я вимкнула агрегат, і в квартирі запала така раптова, аж дзвінка тиша. Підійшла до дверей, глянула у вічко — бачу, стоїть Роман. Мій зять. Один. У мене всередині аж похололо. Ми з дочкою, Лесею, вчора тільки бачилися, все було добре, сміялися. А тут він на порозі — скуйовджений, куртка нарозхрист, очі якісь гарячкові. Перша думка: щось із Лесею сталося. Може, в лікарні?

Відчиняю, а він переступає поріг, навіть не чекаючи запрошення, і дихає так важко, наче три поверхи пішки біг, хоча ліфт працює.

— Здрастуйте, Людмило Степанівно, — каже він, а голос аж вібрує від напруги.

— Доброго дня, Ромчику… — я ледь слово вимовила. — А ти чого такий? Де Леся? Щось трапилося? Чому ти сам?

Він так дивно на мене подивився, наче я його про найтаємничішу таємницю запитала.

— Так, я сам. Я прийшов без дружини, бо нам із вами треба поговорити. Дуже серйозно. Знаєте, щоб потім не було недомовок. Треба розставити всі крапки над «і», поки не пізно.

Я аж за одвірок схопилася. Ну, думаю, точно щось накоїв. Або вона його вигнала.

— Навіть так? — кажу. — Ну, проходь, раз справа така державна. Тільки капці взуй, я щойно поприбирала.

Він механічно перевзувся, пройшов у залу. Але не сів. Підійшов до вікна, заклав руки за спину і завмер, довго мовчав, я вже не знала, куди себе подіти. Аж раптом він різко розвернувся, і я побачила, що він ледь стримується, щоб не зірватися на крик, хоча говорив підкреслено ввічливо.

— Знаєте, Людмило Степанівно, я вчора випадково почув вашу розмову на кухні. Я не хотів підслуховувати, просто проходив повз. Ви сказали Лесі: «Якщо щось у вас не складеться, кидай його одразу, не мучся. Повертайся додому, я тебе завжди прийму, місця вистачить нам двом».

Я заніміла. Ну було таке, було. Ми ж жінки, ми ж про своє, дівоче. Леся щось бідкалася, що він іноді буває занадто мовчазним, ну я її і підтримала, як мати. Хіба ж я знала, що він вуха притиснув до дверей?

— Ти що, нас підслуховував? — запитую, а самій аж незручно стало.

— Ви так голосно про це роздумували, що тільки глухий би не почув, — він так гірко всміхнувся. — Але біда не в тому. Найгірше те, як Леся відповіла. Вона ж засміялася, так весело, і каже: «Добре, мамусю, я так і зроблю». Розумієте? Вона вже готова!

Я дивлюся на нього і не знаю, сміятися мені чи плакати. Ну звичайнісінька ж балачка, ніхто нікуди не збирався йти.

— Ромо, ну ти чого? Це ж просто розмова. Мало що жінки між собою бовкнуть? — намагаюся його заспокоїти.

А він ніби мене й не чує. Почав ходити по кімнаті, туди-сюди, наче звір у клітці.

— Ви не розумієте. Ви її підбурюєте. Ви готуєте ґрунт для нашого розриву. Ви вже бачите її тут, у цій квартирі, з валізами. А вона… вона навіть не сперечалася з вами. Вона чекає моменту, коли можна буде піти.

Я аж рота розкрила.

— Та з чого ти взяв, що вона чекає? Ти що, вчора з нею посварився після мого відходу? Наговорив їй бог зна що?

Він зупинився, вирівняв спину, підборіддя вгору підняв.

— Ні. Я не такий. Я не влаштовую скандалів. Ви ж знаєте, мій рідний батько був людиною грубою, він маму ображав, кинув нас, коли мені п’ять було. Я пам’ятаю ті крики. Але мій вітчим, який мене ростив, він був зовсім іншим. Справжній чоловік. Він маму на руках носив, порошинки з неї здував. Він мене вчив: жінку треба поважати, навіть якщо вона неправа. Тому я не кричав на Лесю. Я прийшов до вас як дипломат. По-людськи. Бо ви — мати моєї дружини, і я зобов’язаний вас шанувати, навіть якщо ви хочете зруйнувати мою сім’ю.

У мене в голові все переплуталося. Який вітчим? Яка дипломатія? Він стоїть переді мною, очі блищать, руки трусяться, а говорить про повагу. Мені стало так шкода його, і водночас так лячно від тієї його серйозності.

— Ромчику, я нічого не розумію. Ти прийшов мені претензії виставляти чи просто поговорити хочеш? Що ти вирішив?

Він знову зітхнув, важко так, наче мішок із цементом скинув.

— Я цілу ніч не спав. Думав. Аналізував. Знаєте, думки — вони ж мають властивість збуватися. Якщо ви вже посіяли це зерно, якщо Леся вже тримає в голові план відступу, то це все одно станеться. Раніше чи пізніше. То навіщо нам чекати? Навіщо мучити одне одного роками, чекати, поки з’являться діти, поки ми обростемо спільним побутом ще більше?

Я відчула, як у мене на потилиці волосся дибки стає. Холодок такий неприємний по спині пробіг.

— Що ти таке кажеш? Яке «мучити»? Ти про що взагалі?

— Я про наше розлучення, Людмило Степанівно. Я вирішив, що краще завершити все зараз. Я згоден.

Я ледь на диван не сіла мимо краю.

— На що ти згоден? Ви що, вже подали заяву? Леся тобі сказала?

— Ні, вона нічого не знає, — він затряс головою. — І я не хочу їй цього казати. Я хочу, щоб ви їй це передали.

Я аж за серце вхопилася.

— Я? Чому я? Ти при своєму розумі, Ромо? Ти хочеш, щоб я власній дитині сказала, що чоловік її кидає?

— Ви не розумієте, — він підійшов ближче, заглянув мені в очі так пильно, що мені захотілося відвернутися. — Мене так виховали. Я обожнюю Лесю. Вона для мене — все. І в мене просто язик не повернеться сказати їй: «Я йду». Це розіб’є мені серце. А оскільки це ви запропонували їй піти, оскільки ви її надихнули на цю думку, то вам і справу завершувати. Ви ж уже все уявили, правда? Як вона заходить сюди, як ви її обіймаєте, як кажете: «Ну от і добре, от ти і вдома».

У мене в роті пересохло. Я дивлюся на нього — дорослий же чоловік, розумний, на роботі його хвалять. А зараз він несе якусь нісенітницю з таким виглядом, наче рятує світ від катастрофи.

— Ромо, послухай мене… Про що ти? У вас же все було нормально! Ну посміялися ми, ну дурницю сказали. Хіба ж можна так усе сприймати?

— Для мене це не жарт, — відрізав він. — Для мене це очікування неминучого. Я не можу жити і щодня думати: «Сьогодні вона піде чи завтра?». Це з’їдає мене зсередини. Тому давайте розрубаємо цей вузол прямо зараз.

Він раптом витяг із кишені телефон і простягнув мені на відкритій долоні.

— Ось. Подзвоніть їй. Скажіть, що я згоден. Що вона вільна. Нехай сьогодні ж збирає речі.

Я відсахнулася від того телефону, наче він гарячий.

— Та ти що, здурів зовсім? Я не буду нікуди дзвонити! Іди додому, виспись, ти просто перевтомився. Що ти мені тут комедію ламаєш?

Він насупився, сховав телефон.

— Ви мене ображаєте. Я з вами як з людиною, як з матір’ю своєї дружини, а ви кажете, що я несповна розуму. Якби я був не в собі, я б ще вчора вдома все порозкидав. А я тримався. Я дипломат. Але я не можу терпіти таку неповагу до нашого шлюбу.

Я зрозуміла, що якщо я зараз щось не зроблю, він справді піде і наробить дурниць. Мені стало так не по собі за них. За Лесю, яка зараз, мабуть, спокійно працює і навіть не підозрює, що її чоловік тут у мене «крапки над і» ставить.

— Ромо… мій дорогий… — я заговорила найтихішим, найлагіднішим голосом, на який тільки була здатна. — Ну подивися на мене. Ну невже ти не розумієш, що ми просто жартували? Ну невдалий жарт, згодна. Язики в нас довгі. Ну буває ж таке у людей? Ми ж не святі.

Він завмер. Подивився на мене так підозріло, очі звузив.

— Жарт? Ви хочете сказати, що можна так жартувати про розлучення? Про те, щоб покинути сім’ю?

— Ну дурні ми, Ромчику, дурні! — я вже ледь не плакала. — Більше ніколи, чесне слово, жодного такого слова не почуєш. Я Лесі ще сьогодні прочухана дам, щоб не підтакувала на такі дурниці. Це просто слова, вони нічого не значать!

Він довго мовчав. Дивився у вікно, потім на свої руки. Потім знову на мене. Погляд у нього став якимось… порожнім, чи що.

— Так… — промовив він нарешті. — Вітчим завжди казав, що в мене з почуттям гумору проблеми. Значить, це був такий жарт? І я просто його не зрозумів?

— Звичайно, не зрозумів! Це ми винні, не ти. Все добре, ніхто нікуди не йде.

Він випрямився, поправив куртку.

— Ну що ж. Якщо це жарт, то це все змінює. Мабуть, із розлученням можна почекати.

— Почекати? — я аж поперхнулася.

— Так. Відкладемо це питання до наступного такого жарту. Якщо він, звісно, буде.

Він пішов до виходу. Взувся, став на порозі. Я стояла поруч, боячись навіть дихнути не так, щоб знову не спровокувати цей «дипломатичний» напад.

— Людмило Степанівно, ви мене справді лякаєте такими розмовами. Але сподіватимемося, що мені ніколи не доведеться почути від вас, що ви передали Лесі мою згоду на розлучення.

— Чому знову від мене? — я вже просто в розпачі сплеснула руками.

— Бо я її обожнюю. Я ніколи не зможу сказати їй таке сам. Ніколи. Тому запам’ятайте: наше щастя тепер тільки у ваших руках. Тільки від вас залежить, чи будемо ми разом. Бережіть його.

І пішов. Просто розвернувся і пішов до ліфта.

Я зачинила двері на всі замки, повернулася на кухню і от сиджу. Кава уже охолола, а я все думаю. Що він мав на увазі? Чи він справді настільки… дивний, що повірив у кожне слово і тепер чекає від мене якогось сигналу?

А головне — що мені тепер робити? Дзвонити Лесі і розповідати про цей візит? Чи краще промовчати, щоб не роздмухувати вогонь? Якщо розкажу — вона може подумати, що він з’їхав з глузду. Якщо не розкажу — він може прийти наступного разу вже з підписаними паперами, бо я «не так пожартувала».

От скажіть мені, люди, ви щось зрозуміли з цього всього? Це що, така нова мода в молоді — так слова перекручувати, чи це мені так пощастило з зятем?