Як то буває, я нічого не знала, що в чоловіка хтось є, вірила, що у нас все добре і у кожної пари після двадцяти років шлюбу відбуваються такі переміни, коли хочеться більше простору для себе.

А далі з подивом розумію, що я вже підписую папери і мій коханий чоловік одружується зі своєю секретаркою, яка на десять років від нього молодша.

А далі й почалося те, що я не можу й досі прийняти – у мене раптом не стало вірних подруг. Ось були-були подруги, разом великою компанією відпочивали в горах і на озерах, їздили на море, ходили за покупками, святкували дні народження, а потім якось вони перестали телефонувати, а далі, виявилося, що мене й на дні народження не запрошено…

– Вибач, Віто, але ж ти знаєш, що Толик і твій товаришують, тому прийшлося кликати його з новою, але ж на день народження до похресниці я тебе запрошу! Ми ж подруги!

Я тільки головою покивала, звичайно, що Толик хоче підмаститися під мого чоловіка, подруга ж он жаліється, що когось будуть звільняти, а в них двоє дітей і треба ще й позики виплачувати. Що я подругу не зрозумію?

І так з однією, далі з другою, третьою. Дійшло до того, що я навіть виговоритися не маю перед ким, бо подруги мене навіть не кличуть на каву! А далі я й зрозуміла чому – бо на каву вони кличуть мою заміну.

Побачила їх, як вони щебетали за столиком в нашому кафе, де ми кожного разу збиралися перед якимись подіями, щоб продумати план відпочинку чи свята. А тепер посередині не я, а вона, нова і люба дружина.

Я не вважаю себе поганою людиною, то чому зі мною так повелися? Я ж за ці роки своїх подруг ні разу не підвела і не залежно від того, що там у них було в середині родини, але я з ними радо зустрічалася. Ну, перемивали ми кістки одна одній, але хто так не робить?

Донька моя, єдина, не виявляла ніколи до мене особливої теплоти, чомусь так різко з прекрасної милої дівчинки вона ввійшла в підлітковий вік і більше звідти не виходила. Все їй не те і не так.

Я вирішила, що маю переїхати, адже мене нічого не тримає і переїхати я маю в своє рідне містечко. Для моєї професії, а я медсестра, я роботу всюди знайду.

Пішла жити до батьків, ті не зраділи, але що пороблять, треба мене якось підтримати. Раптом виявилося, що мене ще тут пам’ятають і подруга моя шкільна, Софія, теж в містечку, і тем для розмов у нас купа. Далі ще зустрілася з іншими дівчатами, з якими разом гуляли, і яких я вважала вже не такими й мені цікавими і потрібними.

– Пробачте, дівчата, що на стільки років про вас забула.

– Та нічого, Віто, ми теж не лише про тебе думали.

І ось пройшло два роки, життя моє налагодилося і потроху починаю радіти життю, як донька мені телефонує:

– Мамо, я заміж виходжу…

Я кинулася до неї їхати, бо ж стільки треба зробити, а вона й каже:

– Ми не будемо ніяке святкування робити.

– Чому?

– Не хочу аби тато зі своєю був. Він дуже нечесно вчинив з тобою і я не хочу аби на моєму святі були люди, які псують іншим життя.

– Донечко, – я вже хлипала, – Він завжди буде твоїм татом. Не варто…

– Варто. Я так вирішила.

З донькою я таки зустрілася, посиділи в улюбленому кафе, як тут подруга моя, не хочу й згадувати, як її звати.

– Ой, Віто, тут така справа, ти знаєш, що Толик пішов від Світлани до молодої, подруги дружини твого колишнього? Ми вже й не знаємо, що робити, адже й нам пора? Ми вже й косметики доглядової на всі гроші купуємо, що дружина твого чоловіка продає, а толку? Що нам робити?

– Мене це не обходить. Всім вітання, – пішла я геть.

А вони що думали? Думаю, що всі отримають те, що заслужили, хіба ні?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота