Справа в тому, що мій син з невісткою будували все життя спільну хату, а в результаті, невістка сказала, що в Україну більше не вернеться і матір свою нам передала, обміняла на хату чи як то пояснити.

Сваха ще молодою на ноги була прислабла, а вже тепер лише з двома костилями й може ходити. Юля їй і на нові суглоби заробляла, але щось воно не виправлялося.

Знаєте, я думала, що діти добре живуть, бо жили вони у свахи, я до них не лізла, хіба онуків няньчити прибігала. Вони собі будувалися, то Юля їздила на заробітки, то Василько мій, так що там не було, що хтось один в стелю дивився, а інший працював.

Але так вони хату скінчити не могли, бо ввесь час якісь видатки: то на матір, то на дітей, то ціни виросли, то ще щось. І тут Юля й каже:

– Я їду на три роки. Зароблю копійку, бо інакше ми так ніколи й не закінчимо ту будову.

Я не переживала за неї, бо їй було сорок сім років, хто там вже на неї полакомиться. А за сином я пригляджу, я їй так і сказала:

– Ми за Василем будемо пильнувати.

– Ой, та кому він треба, – тільки й махнула та рукою.

І поїхала. Наче все добре, гроші вона передає, Василь тут робить все своїми руками. Не було її три роки.

Вже все йде до закінчення, як тут вона телефонує до Василя і каже, що не вернуться.

– Я полюбила іншого, не буду тебе обманювати, не хочу аби ти був сторожем біля тієї хати. Там є моя половина і твоя, тому я тебе прошу за мамою дивитися, а я тобі свою частку передаю.

Я синові казала аби він якось те все оформив офіційно, аби не було потім, що вона прийде до хати, як господиня. Якось вони так зробили, що вона прилетіла на кілька годин в Україну, до Львова, туди приїхав Василь і вони уклали таку угоду.

– А тепер ти маму мою забезпечуєш і в мене гроші не проси, – сказала Юля, – і мамі не кажи, що то твої гроші, бо насправді це мої, тому й кажи, що то я за неї так піклуюся.

Знаєте, ми зі свахою роки жили добре, то хай в жінки буде серце спокійне. Так ми з сином порадилися і навіть дітям він нічого не сказав за мамині умови.

Хату він скінчив, привів в неї нову господиню – Наталку, я не дуже такій рада невістці, але не буду я сина коло своєї спідниці тримати.

І ось свахи не стало, ми сказали Юлі і та приїхала, вперше за десять років. Звичайно, що й діти раді їй, мати ж, все одно вони трималися на зв’язку і до неї їздили.

– А де я буду жити, – питає вона дітей і на Василя поглядає,- мамину хату після поминок треба ще два дні мити, а я сили вже не маю.

– Та в нас вдома, – кажуть діти на той будинок, що будувався.

Василь змовчав, але в хату впустив. А Юля й не їде який тиждень! То їй треба зуби лікувати, то ще якісь огляди, то ще якісь процедури і ні ногою з хати, а все Василя хвалить, як то в їхній хаті все до ладу.

І вже між Василем та Наталкою чорна кішка перебігла, вже вона до матері пішла, бо не хоче прибирати за панею Юлею.

Я її цілком розумію, але ж не варто так Юлю з Василем лишати, бо вона он як все хитро робить, ніжно стелить, дітьми та онуками прикривається і ввесь час хвалить його та дякує, що матір її доглядав.

Я думаю, що Василь може й слабину дати та до неї вернутися, але як цьому зарадити я просто не знаю. Що б ви порадили в такій ситуації?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота