Ну, ви собі уявіть, що він ще молодиться, а в паспорт не заглядає, йому таке на умі?

Тридцять п’ять років разом, а він отаке зі мною робить? А я йому варю, а я йому спину натираю, я йому волосся на носі висмикую, а він мені отак вирішив віддячити.

Це ж треба отак все життя наше перекреслити.

Я тоді не довго думала і зателефонувала до подруги, щоб мені порадила, як далі бути, бо бачити його не хочу.

– Встигнеш ще розійтися, а ти його розіграй, наче й тебе хтось теж є і ти до нього на побачення бігаєш!

– Але в мене нема нікого навіть на приміті!

– То, може, з молодості який удівець є?

– Та де я знаю, я ж ніким і не цікавилася, у мене ж родина, онуки.

Але подруга не відставала і довелося молодість згадувати та своїх кавалерів. Я мала кілька романів, поки не вийшла заміж за Володю, але то все так було, на дрібницях сварилися, чи то квіти не такі, чи сказав замало компліментів за хвилину, а ти ж старалася – в колготках на морозі чекала…

Ой, та що там, аж вся розчервонілася від спогадів і від чаю…

Додому прийшла, а спогади ж не дають заснути, кого б я обрала, якби мала теперішній розумі, адже хлопці були непогані.

От взяти Ігоря, хлопець був скромним, але рівним зі мною і я його покинула, бо уявила себе на каблуках на весіллі і його. Цікаво, як він? Скільки у нього дітей?

І отак я залізла в телефон і таки його знайшла у спільних знайомих, на фото був ліс, тому й не зрозуміло чи то справді був він, але я наважилася написати.

«Радий тебе бачити», – написав Ігор.

«Давай зустрінемося і поговоримо, щоб ти справді переконався чи радий мене бачити», – написала я.

Зустрілися, він був все тим невисоким скоромним чоловіком, з жінкою розійшовся давно, бо не захотіла жити в селі, а там у нього мамам і треба було її доглядати. Отак тепер там і живе, діти інколи приїжджають і онуки.

– У мене там свій будиночок, близько ліс, краса, – розповідає він.

– А займаєшся чим?

– Та вже на пенсії, а так, то добирався в місто.

Згадали молодість, спільних знайомих і пообіцялися ще зустрітися.

Потім ще якийсь час переписувалися і я аж здивувалася, наскільки я втратила пильність і вже й не звертаю уваги чи є чоловік поруч чи ні, що він їсть, адже я й забула, коли готувала, чи він їв чи вдома ночує. Якось геть було не до нього.

Ні, мене не закрутив рій почуттів, просто відволіклася від чоловіка, наче й не було його у мене.

– Володю, – кажу йому, – а давай кудись поїдемо разом? Ми давно ніде й не були, хіба у дітей на святах, а це двічі на рік. Та й ми більше не бачимося з друзями, все якось самі та самі.

– То добре, бо ти вже геть забула за мене останнім часом, я вже подумав, що ти собі когось знайшла.

– Сам знаєш, як можна себе одурити самому, а реальність геть інша.

– Я нічого такого не знаю і не роблю, – запевнив мене чоловік.

Я нічого вже не доводила. Отак згадаєш щось з молодості, хочеш ще бути молодим та робиш всілякі дурниці, а по-правді, нікому ти крім найрідніших і не потрібен в разі якоїсь прикрості. Ніхто тобі ні плечі не натре, ні ноги не помасажує, не спитає чи їв чи пив… Хіба не правду кажу?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота