Сонце ледве зачепилося за верхівки старих яблунь, коли Микола закінчив згрібати сухе листя біля паркану. Руки боліли від дерев’яного держака, але він не зупинявся. Чим більше робити, тим менше часу лишається на вечірнє сидіння в порожній хаті. Вже стільки років минуло, а це відчуття порожнечі нікуди не ділося. Вона оселилася тут того самого дня, коли в міській лікарні йому винесли маленький згорток із немовлям і сказали, що дружини більше немає.

Він так і не пустив більше жодну жінку у свій дім. Сусідки спочатку співчували, пробували знайомити з якимись далекими родичками чи вдовами, але Микола тільки мовчки хитав головою. Навіщо шукати когось, якщо серце все одно залишилося там, у минулому? Він віддав усього себе синові. Ромчик ріс розумним, спокійним хлопцем, дуже схожим на матір тими ж темними кучерями та доброю посмішкою.

Микола вчив його всьому, що вмів сам: тримати в руках сокиру, лагодити дах, перебирати мотор у старому авто. Вони були як два чоботи пара, поки Ромчик не закінчив коледж і не повернувся в село працювати механіком. Саме тоді між ними з’явилася перша тріщина, і ім’я цій тріщині було Надя.

Згадка про цю дівчину знову підняла в душі Миколи неприємні спогади. Він спирався на держак граблів, розглядаючи згасаюче небо, і перед очима поставав той вечір, коли вони вперше посварилися по-справжньому.

Того вечора над двором збиралася гроза. Повітря було важким, парило, а з боку лісу сунула чорна хмара. Ромчик збирався кудись іти, насунувши куртку та вишукуючи ключі від мотоцикла.

– Куди ти зібрався на ніч? – Микола вийшов на ганок. – Бачиш, що зараз поллє?

– Надя з роботи вертається, а там ліхтарі знову не горять.

– Знову ця Надя, – Микола важко зітхнув і сів на лаву. – Ромо, ти дорослий хлопець, але хай йому грець, ти ж бачиш, що то за родина. Батьки її тільки й знають, що вечора чекають, аби за столом сидіти та гуляти з ранку до ночі. Хата розвалюється, паркан упав, а їм і байдуже. Ти хочеш з такими людьми родичатися?

– Надя не така, тату, – Ромчик зупинився біля хвіртки і обернувся. Очі в нього горіли, він явно не збирався відступати. – Вона працює з ранку до вечора, на заочне вступила, вчитися хоче. До чого тут її батьки? Вона за них не відповідає.

– Яблуко від яблуні далеко не падає, – відрізав Микола. – Ти собі життя поламаєш. Знайди собі дівчину з нормальної родини, де знають, що таке порядок і робота.

– Я кохаю її. І ми вже все вирішили. У нас буде дитина, тату. Чуєш? Ми чекаємо на дитину. І після весілля вона житиме тут, зі мною.

Микола підвівся з лавки, відчуваючи, як обличчя заливає гаряча хвиля обурення.

– Яка дитина? Ти про що взагалі думаєш? Вона тебе просто прив’язала до себе, бо хоче з тієї злиденної хати вирватися. Не буде її в моєму домі.

– Тоді й мене тут не буде, – тихо, але твердо сказав Ромчик.

Він хряснув хвірткою і вискочив на вулицю. За мить заревав мотор мотоцикла, і хлопець зник у темряві, яка швидко поглинала сільську вулицю.

Микола був переконаний, що чинить правильно, що захищає сина від помилки, яку той не зможе виправити все життя.

Через годину до хати прибіг сусід. Він навіть не роззувся в сінях, вискочив у кімнату переляканий, з мокрою від зливи чуприною.

– Миколо! Твій Ромчик… На повороті біля містка. Дорогу розмило, він не втримав кермо.

Далі все було як у тумані. Поїздка до лікарні, довгі коридори, білі стіни і нічна тиша, яку порушували лише кроки лікарів.

Микола сидів на дерев’яній лаві, затиснувши голову долонями, і благав лише про одне – аби син вижив. Про Надю він тоді навіть не думав. Вона з’явилася пізніше, стояла в кутку коридору, бліда, зі заплаканими очима, але Микола навіть не глянув у її бік. Для нього вона була причиною всього, що сталося.

Вранці лікарі сказали, що врятувати Ромчика не вдалося.

З того дня світ для Миколи згас. Похорон минув наче крізь сон. Він бачив обличчя людей, чув якісь співчутливі слова, але нічого не відгукувалося в його душі. Коли все закінчилося і люди розійшлися, він зачинився в хаті. Сонце більше не світило для нього. Дні стали сірими і однаковими: прокинутися, випити чаю, піти на цвинтар, повернутися, мовчки дивитися у вікно до темряви. Він перестав ходити на роботу в майстерню, майже ні з ким не спілкувався і тільки байдуже спостерігав, як його двір повільно заростає бур’янами.

Минуло три роки.

Того осіннього дня Микола якраз закінчив згрібати листя. Вже збирався йти до хати, щоб поставити чайник, коли рипнула заіржавіла хвіртка. Він повільно обернувся, сподіваючись побачити листоношу чи сусіда, якому знову знадобився якийсь інструмент.

На стежці стояла дівчина. Вона була в простому пальті, з зав’язаним на шиї шарфом. Поруч із нею тупцяло хлопча років двох у синій куртці з капюшоном. Дівчина тримала дитину за руку і нервово перебирала пальцями край свого шарфа.

Микола одразу впізнав її, хоч вона дуже змінилася – схудла, під очима залягли тіні, а в погляді зникла колишня дівоча легкість.

– Доброго дня, Миколо Васильовичу, – тихо сказала Надя.

Микола мовчав. Рука міцніше стиснула держак граблів.

– Навіщо прийшла? – його голос звучав глухо і чужо навіть для нього самого.

– Я… ми хотіли прийти раніше, але я не наважувалася. Ви ж нас не чекали.

Малий поруч із нею розтулив рота і цікаво витріщився на Миколу. Дитина раптом висмикнула ручку з материної долоні і зробила кілька непевних кроків уперед, прямо по зібраній купі листя.

– Ромчику, не бігай там, – сказала Надя і зробила крок, щоб зупинити його.

Микола завмер. Назване ім’я пропекло його наскрізь. Він уважніше глянув на хлопчика. З-під капюшона вибивалися темні кучері, а очі – великі, темні, з трохи піднятими кутиками – були точною копією очей його сина. Навіть чоло, широке і трохи опукле, було абсолютно таким самим.

Хлопчик зупинився біля ніг Миколи, подивився вгору і посміхнувся, показуючи дрібні зуби.

– Дядько, – сказав малий і простягнув мокру від листя рукавичку.

У Миколи перехопило подих. Він повільно випустив з рук граблі, і вони з гуркотом впали на землю. Всі ці три роки він жив у повній упевненості, що нічого більше не має значення.

А зараз перед ним стояло це маленьке створіння, у якому жила частина його власного сина.

– Як ти його назвала? – знову запитав Микола, але цього разу голос його затремтів.

– Романом, – відповіла Надя, і в її очах з’явилися сльози. – Я хотіла, щоб він носив ім’я батька. Миколо Васильовичу, я знала, що ви мене ненавидите. Але це ваш онук. Я не прошу нічого для себе. Просто… я хочу, щоб ви знали, що він є.

Микола повільно опустився на коліна прямо на сиру землю і зазирнув у обличчя хлопчика. Дитина не злякалася, навпаки – простягнула ручку і торкнулася його колючої щоки.

– Схожий… – мовив Микола, і вперше за три роки на його очах з’явилися сльози, які він довго придушував. – Боже мій, як він схожий.

Надя стояла осторонь, не наважуючись підійти ближче.

– Ви замокли на вулиці, – Микола підвівся з колін, витираючи обличчя рукавом. Його рухи все ще були квапливими та незграбними. – Заходьте в хату. Я чай поставлю.

Надя здивовано звела бровки, але нічого не відповіла. Вона просто взяла сина за руку і пішла за Миколою до ганку.

У хаті було прохолодно і тихо. Микола судорожно почав прибирати зі столу якісь старі газети, поставив на плиту чайник і дістав із шафи три чашки. Руки в нього тремтіли, коли він насипав заварку.

– Ви самі живете? – запитала Надя, сідаючи на край лави і розстібаючи хлопчикові куртку.

– Сам. А з ким же мені ще бути, – Микола повернувся до них, тримаючи в руках тарілку з сухим печивом. – А ви де?

– У центрі хату знімаємо. Невеличку, але нам вистачає. Я на пошті працюю, розношу газети та листи. Сусідка за малим доглядає, поки я на роботі.

Микола подивився на хлопчика, той уже встиг витягти з тарілки печиво і з апетитом гриз його, хитаючи ногами під столом. Всі ці роки Микола вважав цю дівчину винною у своїй біді, вважав її хитрою та розсудливою, а зараз бачив перед собою просто втомлену молоду жінку, яка самотужки тягне дитину і намагається вижити в цьому світі.

Чайник на плиті зашумів, випускаючи густі клуби пари. Микола налив окропу в чашки, поставив їх на стіл і сів навпроти.

– Ти часто буваєш у місті? – раптом запитав він.

– Двічі на місяць по посилки їжджу.

– Якщо треба буде допомога з машиною чи речі якісь підвезти – кажи. Я ж майстерню так і не продав, усе стоїть. Та й хата велика… Ромчик тут бігати міг би, двору багато.

Надя підвела на нього очі. У її погляді більше не було остраху, лише глибока вдячність.

– Дякую, Миколо Васильовичу. Ми будемо заходити, якщо ви не проти.

– Заходьте, – мовив Микола, і це слово далося йому легко, ніби воно вже давно чекало свого часу. – Заходьте обов’язково.

Хлопчик відклав недоїдене печиво, простягнув ручки до Миколи і тихо пролепетав щось своє, дитяче. Микола обережно взяв його на руки, притиснув до себе і відчув, як з душі повільно, крапля за краплею, виходить той важкий біль, який не давав йому дихати останні три роки.