У передсвятковий ранок у квартирі було шумно. На кухні кипіло, у коридорі валялися куртки, з кімнати долітали уривки мультику. Чоловік ходив від телефону до телефону, перевіряв повідомлення, зітхав і бурчав.
— Знову все як завжди, — сказав він, зупинившись біля дверей кухні. — Я ж просив без цього балагану. Я можу хоч одне свято запам’ятати світлим, добрим і веселим?
— Що тобі знову не подобається? — жінка не обернулася. Вона різала овочі й намагалася не дивитися на годинник.
— Свята. Жодного разу нормально не було. Постійно крики, сльози. Ти завжди всім незадоволена.
— Я просто поспішаю, ти бачиш яка година, а допомого ніякої.
— Ти завжди поспішаєш. Дітей ганяєш, на мене дивишся так, ніби я винен у всьому. Причіпки з усіх сторін.
— Одяг під ногами, ви мене не чуєте, робите так-сяк, коли щось доручу. На вас не можливо покластися!
— От бачиш. Знову. А потім перевдягнешся, нафарбуєшся і перед гостями робиш вигляд, що в нас ідеальний дім.
Він сперся на одвірок і дивився, як вона складає нарізане в миску.
— Ти ж сама цього хочеш. Щоб усі думали, що в нас добре.
— Мені треба все швидко зробити. Ти мені заважаєш своїми балачками.
— Завжди так.
Він пішов у кімнату. Діти почали сваритися через пульт.
— Не зараз, — сказала вона. — Будь ласка.
— Ти кричиш, — озвався він з дивана. — Чуєш себе?
— Бо інакше ніхто не чує.
— Я просто хочу нормальне свято. Без сцен.
— Я теж.
— То навіщо це все?
Вона мовчала. Дістала тарілки, витерла одну серветкою.
— Де мої шкарпетки? — долинуло з коридору.
— У середній шухляді.
— Де саме?
— Біля вікна комод.
— Чому я маю це шукати?
Вона не відповіла.
Потім був магазин. Потім ще один. Вона згадала про майонез, повернулася. Коли подзвонили у двері, в квартирі вже було прибрано. Вона встигла перевдягтися, нафарбувати очі.
— Проходьте, — сказала з усмішкою.
Чоловік обійняв її за плечі.
— Ну от. Можеш же.
За столом сміялися. Він розливав напої. Вона докладала страви, прибирала тарілки.
— У тебе завжди так смачно. Як ти все встигаєш і ще й так чудово виглядати, — сказали гості.
— Дякую, – вона подивилася на чоловіка, якого аж розпирало від гордості.
Коли всі пішли, вона мила посуд. Він лежав на дивані.
— Бачиш, все добре пройшло, а ти сцени влаштовувала. Йди в дітей пробачення попроси.
Вона кивнула.
Коли лягла за північ, то почала думати.
«Кожне свято я кричу. Інколи плачу. А потім дивлюся в дзеркало, малюю обличчя і сідаю за стіл, ніби нічого не було.
Що за цим стоїть у моєму випадку? Дуже прості речі. Усі салати я ріжу сама. Продукти купую сама. Якщо щось закінчилося, я біжу в магазин. По дому все роблю сама. За дітьми дивлюся сама.
Я просила допомоги. Говорила спокійно. Говорила голосніше. Плакала.
— Та не перебільшуй, — відповідали. — Всі так живуть.
Діти дивляться на батька і повторюють. Тарілка після їжі стоїть на столі.
— Прибери.
— Потім.
Шкарпетки лежать посеред кімнати.
— Підніміть.
— Ти ж все одно прибираєш, важко зігнутися?, – каже шестирічний син.
Як користуватися пралкою, ніхто не знає. Посудомийка — просто шафа. Де пилосос, теж ніхто не знає.
— Я зайнятий, — каже чоловік.
Коли ми кудись ідемо, першим їсть він, навіть не цікавиться чи я роззула дітей і ми всілися за стіл. Ні, він сам веселиться.
Я стою в коридорі з двома дітьми. Одне плаче, інше вже пляму поставило. Я шукаю серветки, змінний одяг, намагаюся всіх заспокоїти.
Він уже сидить. Сміється. П’є. Для нього вечір почався. Для мене ще ні.
Я злюся. Я кричу. Бо в мені все кипить. Не через свято. Через те, що я одна.
— Чого ти знову починаєш?
— Бо я втомилася.
— Ми ж прийшли відпочивати.
Я теж хотіла.
Мої зриви не з повітря. Вони з дрібниць, які ніхто не бере до уваги. Коли я мовчу — нічого не змінюється. Коли говорю — чую, що перебільшую.
Я не хочу бути послугою. Не хочу, щоб мене помічали тільки тоді, коли щось не так. Мені потрібні не слова перед гостями, а допомога поруч.
Якщо дивитися з його боку — я постійно незадоволена. Якщо з мого — я постійно тягну цю рутину сама.
Історія має дві сторони. Щоб свято вдалося, то його треба робити всім, а не чекати, коли одна людина все організує, а ви просто сядете за святковий стіл.
Хіба не так?