Дощ накрив місто ще вдосвіта, і до вечора він не вщухав, лише змінював інтенсивність, то стихаючи, то знову переходячи в щільну сіру завісу, крізь яку ліхтарі здавалися розмитими жовтими плямами. Назар ішов тротуаром, не озираючись, не прискорюючи кроку, не намагаючись сховатися під навісами магазинів, бо не відчував ні холоду, ні мокрого одягу, ні втоми, а лише дивну порожнечу, що з’явилася в голові після кількох слів, сказаних спокійним, майже байдужим голосом у лікарняному коридорі.

Він ще пам’ятав, як до нього підійшла жінка в білому халаті, попросила назватися, уточнила, ким він доводиться пацієнтці, і, не дивлячись у вічі, повідомила, що допомогти вже не вдалося, бо звернулися надто пізно.

Він не запам’ятав ані її обличчя, ані точної інтонації, лише загальне відчуття того, що слова були вимовлені так само, як вимовляють прогноз погоди або повідомлення про затримку транспорту, без поспіху, без емоцій, без паузи для співчуття. Після цього його попросили вийти, сказали, куди звернутися з документами, і все закінчилося.

Тепер Назар ішов вулицею і намагався зрозуміти, що саме змінилося, бо навколо все залишалося таким самим: ті самі будинки, ті самі зупинки, ті самі калюжі під ногами, але водночас він чітко відчував, що повернення назад більше не буде, навіть якщо фізично він за кілька хвилин дістанеться дому.

Вони з матір’ю жили вдвох стільки років, що це здавалося природним станом речей, і Назар ніколи не замислювався, що може бути інакше. Квартира була невелика, але доглянута, без зайвих речей, без яскравих деталей, без того безладу, який зазвичай буває в домівках, де живуть люди з активним соціальним життям. У них такого життя не було.

Мати, завжди була зібраною, стриманою, акуратною, вона не дозволяла собі підвищувати голос, не дозволяла собі запізнюватися, не дозволяла собі розслаблятися навіть удома. Назар з дитинства звик до того, що в домі немає веселощів, немає несподіваних гостей, немає гучних розмов і сміху, і лише з роками почав розуміти, що така тиша не є нормою для всіх.

Коли він був зовсім малим, його часто залишали в садочку до останнього, і він сидів на лавці біля шафок, чекаючи, поки прийде мати, спостерігаючи, як інших дітей забирають бабусі, дідусі, тітки, як їм надягають шарфи, поправляють куртки, щось тихо пояснюють. Він тоді ще не відчував заздрості, лише легке здивування, бо в його уявленні світ був улаштований інакше.

Якось він запитав, чому до них ніколи ніхто не приходить, і почув у відповідь, що так простіше, бо зайві люди приносять зайві проблеми. Коли він поцікавився, чи є в них родичі, мати сказала, що ні, і більше до цієї теми не поверталася. Вона взагалі не любила розмови, які виходили за межі побутових питань, і якщо Назар починав ставити забагато запитань, вона просто замовкала, чітко даючи зрозуміти, що продовження не буде.

Їжа в них завжди була простою. Назар рано навчився їсти все, що ставили на стіл, і не питати, чому сьогодні знову те саме. Коли він одного разу почув від когось із однокласників, що ті на вихідних їздили до бабусі в село, де пекли млинці і поїли парним молоком, він довго уявляв собі цю картину, але розумів, що для нього вона існує лише в розповідях інших.

У школі Назар був непомітним, не тому що погано вчився чи не вмів спілкуватися, а тому що не мав того, чим зазвичай привертають увагу: гарного одягу, нових речей, можливості ходити з друзями в кіно чи кафе. Він рідко пояснював причини, частіше просто відмовлявся, посилаючись на зайнятість, і поступово його перестали кликати.

Коли він підріс, почав підробляти влітку, і перші зароблені гроші приніс додому з відчуттям гордості, бо хотів довести матері, що він може бути корисним, що він розуміє, як вона багато працює. Вона взяла ці гроші без особливих емоцій, сказала, що так буде правильніше, і поклала їх у шухляду, де зберігалися всі заощадження. Назар не знав, скільки там лежить, і ніколи не бачив, щоб мати рахувала ці кошти при ньому.

Він вважав, що так і має бути, що вони справді живуть скромно, бо інакше не можна, бо допомоги чекати ні від кого, бо життя влаштоване несправедливо, і лише іноді, вже ставши старшим, ловив себе на думці, що мати поводилася так, ніби будь-яка зайва витрата є неприпустимою помилкою.

Після прощання Назар повернувся в порожню квартиру, де все залишалося на своїх місцях, і це здавалося дивним, бо за логікою речей щось мало змінитися, зрушитися, зникнути. Він ходив з кімнати в кімнату, торкався знайомих поверхонь, бачив речі, якими мати користувалася щодня, і лише тепер починав усвідомлювати, що більше ніколи не почує кроків у коридорі, не побачить, як вона мовчки ставить на стіл вечерю.

Втома накрила його раптово, і він заснув, не роздягаючись, ніби просто вимкнувся. А зранку його розбудив дзвінок у двері, наполегливий і різкий, такий, що не залишав сумнівів: відчиняти доведеться.

На порозі стояв чоловік середнього віку, охайно вдягнений, із портфелем у руці, який представився працівником нотаріальної контори і пояснив, що прийшов у справі документів, пов’язаних із майном Ірини Павлівни. Назар пропустив його до квартири, не до кінця розуміючи, про яке майно може йтися, бо, окрім цієї квартири, у них нічого не було, і навіть вона, як він знав, давно оформлена на нього.

Коли чоловік почав викладати на стіл папери й говорити про рахунки, суми, зобов’язання і терміни, Назар спочатку вирішив, що сталася помилка, бо цифри, які він бачив, не вкладалися в його уявлення про життя, яке він прожив. Він кілька разів перепитав, чи йдеться справді про його матір, чи не переплутали прізвище, але кожного разу отримував спокійне підтвердження, що все вірно, що документи перевірені, що сумніватися немає підстав.

Коли нотаріус пішов, Назар ще довго сидів за столом, дивлячись на місце, де щойно лежали папери, і в голові почали спливати спогади, які раніше здавалися дрібницями: одноманітні вечері, відмови без пояснень, постійні слова про економію. Тепер ці спогади складалися в картину, яка викликала не полегшення і не радість, а глухе, важке відчуття, з яким він не знав, що робити.

Він підійшов до тумбочки, де стояла фотографія матері, довго дивився на неї, намагаючись знайти в цьому обличчі відповіді, але бачив лише знайому стриманість, ту саму, з якою вона прожила все життя і з якою, як тепер виходило, приховала від нього набагато більше, ніж він міг уявити.

«Мамо, я ніяк не можу це скласти в голові, — подумки звертався він, дивлячись на її портрет. — Я ніколи не вимагав від тебе розкошів і не чекав легкого життя, я розумів, що ти не хотіла робити з мене розпещену людину, і з цим я міг змиритися. Але чому ж тоді все було так суворо, так обмежено, так без права на найменше полегшення. Я намагаюся згадати хоч одну світлу мить із дитинства — не свято, не подарунок, а просто відчуття тепла чи спокою — і не знаходжу. Ми ні з ким не зближувалися, нікуди не ходили, ні з ким не ділилися життям, постійно жили з відчуттям, що треба стримувати себе у всьому. Це слово переслідувало нас завжди. І тепер я дізнаюся, що можливості були. Скажи, навіщо ти так зробила і чому вирішила, що саме так буде правильно?»

Фотографія легко розірвалася в руках, і він без поспіху підніс сірник, дивлячись, як полум’я торкається паперу. Попіл він висипав у відкрите вікно, де все ще йшов дощ, такий самий рівний і настирливий, як і напередодні, і стояв, дивлячись, як сірі краплі змивають усе, що падає вниз.