Свекруха пішла, а я занурилася у думки. Вона нагадала мені про те, що скоро буде наша річниця – двадцять п’ять років разом.

– Не знаю, чи й треба справляти, – сказала свекруха, – хоч дата, але в такий час, кому то треба?

– Мені треба, – відказала я, – зійдемося самі-свої і відзначимо.

– Хіба так, бо я проти ресторанів, нема чого аж таке святкувати. Навчили вас на дурниці, а ви й раді, – сказала вона на прощання.

А я їй могла заперечити, що святкувати є що, адже ми з Павлом стільки років разом, двоє дітей виховали, купили власну квартиру, машину. Старший син уже закінчує навчання, а молодший у випускному класі. У нас міцна любляча родина – хіба не привід для гордості?

І все це в першу чергу моя заслуга, бо я нікуди чоловіка на заробітки не відправляла, він в Україні зміг заробити на все це, не маючи ні бізнесу, ні посади. Так, своїм трудом, але й моєю мудрістю, бо я так все продумувала, що на все нам вистачало, хай і не розкошували спочатку і моря не бачили чи гір, але зате зараз все своє.

З такими думками я готувала вечерю і чекала Павла з роботи.

Ми всі сіли вечеряти, хлопці швиденько поїли, а Павло ще пив чай та в телефоні дивився щось.

– Павле, – кажу я, – мати твоя приходила і нагадала мені за річницю.

– Яку річницю? – спитав чоловік, від екрану не відриваючись.

– У нас річниця, двадцять п’ять років, уявляєш?

– Уявляю, – далі він у телефоні.

– І я подумала, що запросимо найближчих родичів і друзів, відзначимо це. Можемо й обітниці ще раз дати. Зараз таке модно.

– А ще що ти хочеш? – глянув на мене чоловік.

– Не знаю, можна в ресторані посидіти чи в нас відсвяткувати.

– Відсвяткувати, як ти двадцять п’ять років у мене на шиї висиш? – чоловік і далі пильно дивився на мене.

– Що ти таке кажеш?

– Правду. Ти і діти на моїй шиї, добре, що старший уже піде на роботу, а от ти добре вмостилася та ще й святкувати плануєш, – і він похитав головою так, наче я маю якесь нахабство ним так користуватися.

Я лиш очима закліпала. Я не розуміла ні цього тону, ні його обурення.

– Слухай, інший чоловік би тішився, що є з ким і що відзначити, – вирішила я його заспокоїти.

– Інший чоловік давно би тобі показав на двері, а я добрий і терплю, то й ти сиди тихо.

Від таких розмов я замовкла. Павло завжди був різкий у словах, я знала цю його рису давно, але він завжди чинив правильно, а тепер я не знаю, що з ним таке сталося. Як він міг мені таке сказати, адже я вірою і правдою служила нашій сім’ї.

Я зробила вигляд, що спокійно поставилася до таких його слів і зайнялася справами: зібрала зі столу. Перемила посуд, приготувала потрібне на завтра для приготування, перевірила, чи все у хлопців чисте та в нього, вимила у ванній за ними дзеркало та унітаз…

Поки зайшла в спальню, то Павло вже спав, а мені сон не йшов. Я все думала про те, чи маю я привід для радості, чи ні.

Якщо взяти квартиру, то вона куплена на свекруху, вона дуже на це наполягала, мовляв, якщо ти довіряєш чоловікові, то промовчиш. Я й промовчала, бо любила.

Машина на свекрусі з тієї самої причини.

Павло дає мені частину грошей на господарство, а іншу тримає в себе, я знаю, що він тримає гроші у матері, каже, що скільки мені не даси, то я все витрачаю. А те, що я це все витрачаю на дітей і на нього, то не враховується.

Зранку я прокинулася раніше за всіх та зробила ситний сніданок Павлові та легкий дітям, але ніхто з них не сказав: «Дякую, було дуже смачно».

На виході ніхто не сказав: «Бувай, мамо».

Чоловіки, скажете ви?

Ні, тут було щось інше.

Мені наче відкривалися очі – я не цінна для них. Їм байдуже, що я встала о четвертій, аби замісити тісто, щоб воно піднялося на теплому і щоб я насмажила їм чебуреки. Все це я мала робити беззвучно, щоб їх не розбудити.

Вони їли так, наче стару підошву від черевика, без жодної радості на обличчях.

Колись Павло радів, коли я навчилася варити суп із гороху, щоб це не було пюре… Від цих спогадів на очі навернулися сльози.

Я ж не розкошувала ні новим одягом, ні прикрасами, для мене було цінністю, що мої діти здорові і ми купили квартиру та відкладаємо на ремонт.

Я наважилася діяти.

І ніхто нічого не помітив, як не прикро. Я купувала готову їжу в кулінарії, а вони їли її так само, як і мої страви, на які я витрачала години свого часу.

Чоловік затримувався, це було не вперше за ці роки, але я не звертала на це уваги і не тримала в духовці теплі страви, я була зморена і падала від втоми на ліжко, залишивши ванну в спокої. І так само зранку вони поголилися, не питаючи, чи щось видно від бризок чи ні.

Минуло пів року, рідні так само не відрізняли мою їжу від купованої, прибирання щотижневе від місячного, випрасуваних сорочок від непрасованих, чисте взуття від брудного. Коли мене просили щось почистити, то я казала, що вони мають руки.

Я ж працювала на касі в супермаркеті на іншому кінці міста весь цей час. Мені вдалося відкласти добру суму, я могла орендувати собі житло і почала потроху переносити туди свої речі.

Ніхто й далі нічого не помітив.

Того вечора я варила куповані пельмені дітям, чоловіка не очікувала, бо він часто затримувався, але той прийшов.

– Надю, нам треба поговорити.

– Я слухаю, – казала я, не обертаючись від каструлі.

– Я тебе більше не люблю і хочу розлучення.

– Добре, – відказала я.

– Добре? – вигукнув чоловік, що я аж обернулася, щоб на нього глянути.

Він був збентежений моєю реакцією.

– Ти, напевно, не розумієш, що відбувається і у тебе помутніння. У тебе немає нічого, все на моїх батьках.

– Я знаю.

– То як це ти так спокійно реагуєш?

– Отак, я нічого не маю, молодший син ще не вступив, значить, буде тут із тобою жити, старший теж не має де жити і буде жити тут. А я йду геть. Я все зрозуміла.

– Ні, я тут буду жити зі своєю дружиною.

– Та мені все одно, хто де буде жити.

– Як це все одно?

– Отак.

Я поставила страву на стіл і пішла по хлопців. Поки вони їли, то я розказала про цю ситуацію, вони почали казати, що нікуди не підуть із квартири.

Я не чекала, чим це все закінчиться, а поїхала ночувати на свою квартиру.

Потім мені телефонувала свекруха, що вона не дасть онуків вигнати з квартири, адже та її. Весело там у них, а я не втручаюся. Хай самі тепер будують нову родину, якщо я була їм не така.

Автор Ксеня Ропота