Звістка про весілля Катерини поширилася селом швидше, ніж лісова пожежа. Скільки років особисте життя жінки було приводом для жартів, а тут на тобі – весілля!

Коли Надія, продавчиня в сільському магазині, побачила новеньку, яка лиш зійшла з автобуса, то приготувалася до розмови.

— О, Христю, ти вже тут? — Надія поправила хустку, яка весь час сповзала на очі.

— Приїхала на вихідні, — відгукнулася дівчина.

— Ти чула, що там у нашої Катерини робиться? — Надія підійшла ближче, озираючись на продавчиню.

— А що там може робитися? — Христина перерахувала решту.

Надія схилилася до самого вуха дівчини й почала швидко шепотіти, активно жестикулюючи рукою. Христина завмерла, тримаючи в руках батон.

— Та ну, не може бути, — тільки й мовила вона.

Отож, в одному маленькому селі росла собі звичайна дівчинка Катя, ходила в школу, бавилася в ляльки і мріяла вийти заміж. Але роки летіли, а заміж її ніхто не брав, хоч вже й двадцять і двадцять п’ять.

Всі її подруги вийшли заміж, а їй залишилися лише мрії. І мріяла вона про неземне кохання, як в серіалах і романах.

— Будьте моєю дружиною, Катерино Сергіївно, — високий чоловік у костюмі, що сидів на ньому краще, ніж на сільському голові, опустився на одне коліно.

Він простягав їй оксамитову коробочку. Катя відчувала, як вітер розвіває її легку сукню, а перехожі навколо зупиняються й аплодують. Вони мали сісти в білу машину з відкритим верхом і поїхати кудись, де немає бур’янів та жуків на картоплі.

— Катерино! Ти знову заснула з відром? — голос матері, пані Людмили, пролунав над самим вухом, розбиваючи кришталевий палац на дрібні друзки. — Свині вже огорожу виламують, а вона стоїть, на сонце дивиться.

— Та йду я вже, йду, — буркнула Катя, натягуючи старі чоботи, які давно самі просилися їсти.

Вона попленталась до сараю. Поросята зустріли її голосним вереском. Катя висипала їм дерть і важко зітхнула.

— Чого ви кричите? Ви хоч знаєте, що таке особисте життя? — запитала вона у кабанчика, який активно порпався в кориті. — Людина, може, про високе думає, а ви тільки про їжу.

Пані Людмила не втрачала надії прилаштувати доньку. Кожного разу, коли повз хату проходив хоч якийсь притомний чоловік, вона виходила до воріт.

— Заходьте, сусіде, квасу вип’єте! У мене он Катруся і пироги пекти вміє, і косу тримає — будь-який чоловік позаздрить, — рекламувала вона.

Але чоловіки лише ввічливо дякували й проходили повз. Їм потрібні були руки для роботи, але Катеринина звичка завмирати посеред двору з лопатою, задивившись у небо, їх трохи лякала.

Насправді Катя роботу не те щоб ненавиділа, вона її просто не помічала. Усі її думки займали романи в м’яких обкладинках та телевізійні драми. Там дівчата не чистили хлів, вони страждали від кохання в розкішних апартаментах.

Одного разу на пошті Надія, видаючи посилку, хитро примружилася.

— Катю, ти все чекаєш принца на білому коні?

— А що, не можна? — Катя притиснула до себе коробку з новими капцями.

— Так принц зараз на конях не їздить. Він в інтернеті сидить. Он Тетяна з лісництва собі так знайшла одного. Тепер у місті живе, манікюр щотижня робить.

— І як його там шукати? — Катя зацікавлено висунулася вперед.

Надія, яка вважала себе прогресивною жінкою, бо мала смартфон, за п’ять хвилин пояснила основи. Вона показала додаток, де треба було просто гортати фотографії.

— Якщо подобається — вправо, якщо ні — вліво. Тільки дивись, на сторінку наших не натрап, а то засміють.

Катерина вийшла з пошти з таким виглядом, ніби отримала ключ від сейфа з грошима. Надія лише подивилася їй услід.

— Буду мати про що пліткувати, – пробурмотіла вона під ніс.

З того дня господарство Людмили почало занепадати остаточно. Катя не випускала телефон із рук. Вона навчилася ставити телефон у порожнє відро, щоб здалеку здавалося, ніби вона збирає огірки, а насправді в цей час вона описувала незнайомому «Віктору» красу сільських заходів сонця.

— Катю, яблука вже падають, гниють! — кричала мати з саду.

— Мам, я зайнята, мені людина з самої столиці пише! — відгукувалася донька, не піднімаючи голови.

Віктор писав багато. Він називав її «своєю музою», обіцяв купити їй машину (червону, обов’язково з відкритим верхом) і запевняв, що його бізнес скоро дозволить їм жити в Італії.

Минув тиждень. У дворі Катерини запанував хаос. Коти нявкали під порогом, бо про них забули, а на городі лобода вже була вища за картоплю. Людмила намагалася достукатися до доньки, але та лише огризалася.

— Ти хочеш, щоб я все життя гній кидала? Мені доля шанс дає! — кричала Катя.

Мати тільки розводила руками. Вона не знала, як боротися з «директором заводу» в телефоні.

Наступного вівторка село здригнулося. Катерина йшла на автобусну зупинку в повному «бойовому» обладунку. На ній була сукня в горошок і такі зелені тіні та червона помада, що вона скидалася на світлофор.

Надія, побачивши цю картину з вікна магазину, ледь не впустила печатку.

— Куди це ти така ошатна? — гукнула вона через дорогу.

— На побачення! Віктор запросив у місто, — гордо відповіла Катя, ледь тримаючи рівновагу на підборах.

Вона повернулася пізно ввечері. Христина, яка саме виходила виносити сміття, побачила сусідку біля хвіртки. Катя виглядала стомленою, але очі світилися.

— Ну як? — запитала Христина.

— Ой, Христю, це було неймовірно! Ми гуляли в парку, їли морозиво, він такий галантний… Тільки от біда сталася.

— Яка?

— У нього гаманець викрали в трамваї. Уявляєш? Якраз перед тим, як ми мали йти в ресторан. Довелося мені за все платити, і за його квиток додому теж. Але то дрібниці, він усе поверне.

— Катю, ти серйозно? — Христина зупинилася. — Це ж класична схема.

— Ти нічого не розумієш. Це випадок! Людина розхвилювалася, побачивши мене, втратила пильність.

Через два дні Христина почула за парканом справжню бурю. Людмила кричала так, що було чутно на три хати далі.

— Які ще гроші на картку?! Ти з глузду з’їхала?

— Йому треба на ліки, його з роботи звільнили через те, що він запізнився на побачення зі мною! — плакала Катя.

— Ні копійки не дам! — відрізала мати й гримнула дверима так, що злетіла побілка.

Катя вибігла на вулицю й сіла на лавку, закривши обличчя руками. Христина підійшла до неї.

— Послухай, давай просто перевіримо твого Віктора. Це займе п’ять хвилин.

— Як?

— У мене теж є цей додаток.

Христина дістала телефон, швидко знайшла анкету «Віктора». На фото був чоловік у сонцезахисних окулярах біля чужого «Мерседеса». Христина написала йому просте: «Привіт, красунчику».

Відповідь прийшла миттєво: «Привіт, принцесо. Якраз шукав таку неземну красу».

Катерина дивилася в екран Христини й не вірила.

— Він же казав, що я єдина… що він хвилюється через звільнення…

— Дивись далі, — сказала Христина.

Вона запитала Віктора про роботу. Той відповів, що є власником мережі кав’ярень і зараз шукає супутницю для поїздки на Кіпр.

Катя мовчки дістала свій телефон. Вона набрала його номер.

Коли в слухавці пролунало самовпевнене «Алло, мала», Катя видала таку тираду, від якої навіть сусідський пес замовк.

Вона згадала і гроші за морозиво, і його «бізнес», і італійські канікули. Закінчила вона фразою, яку почули всі сусіди:

— Ресторатор липовий!

Минуло кілька тижнів. Катерина більше не дивилася серіали. Вечорами вона просто сиділа на лавці, відпочиваючи від городу та господарки.

У цей момент до сусідньої хати під’їхав білий автомобіль. З нього вийшов чоловік у простій сорочці, високий та широкоплечий.

— О, це ж Ігор, онук баби Марії, з армії повернувся, — зауважила Христина.

Катерина провела його поглядом, але швидко відвернулася.

— Мені байдуже. У мене качки не годовані.

Вересень приніс прохолоду. Христина знову завітала в магазин. Саме там вона знову зустріла Надію.

— Чула новину про Катерину? — Надія аж засяяла від задоволення.

— Яку ще новину? — Христина поставила сумку на підлогу.

— Катя заміж виходить!

— Та невже за того Ігоря? — здивувалася Христина.

— Та де там! Слухай сюди. Вона ж після того Віктора ходила як у воду опущена. І от одного разу йде вона з поля, замурзана, у тих своїх калошах, на плечі — мішок із травою. Оступилася біля містка й полетіла прямо в багнюку. А там якраз Петро, однокласник її, на велосипеді їхав.

— І що?

— Він зупинився, допоміг їй піднятися. Катя в сльози, мовляв, життя не склалося, ніхто не любить. А Петро на неї подивився, витер їй щоку рукавом і каже: «Чого ти кричиш? Я ж за тобою ще з восьмого класу з портфелем ходив, а ти все на кіногероїв дивилася».

— Серйозно?

— Кажу тобі! Сьогодні поїхали каблучки купувати. Петро хлопець господарський, у нього пасіка і трактор свій.

Христина розсміялася.

— Ну, Катя, дочекалася принца…

Христина вийшла з магазину, дивлячись на село. Біля хати Катерини стояв синій трактор, а на лавці сиділи двоє. Вони не їхали в кабріолеті й не пили коктелі, але чомусь ця картина здавалася Христині набагато правильнішою за всі серіали разом узяті.