Микола був у нас на роботі чи не єдиним нормальним чоловіком, якого можна було попросити допомогти і не почути при цьому якісь жартики. Всі знали, що у нього є дружина і донька, він зразковий сім’янин, ніде з хлопцями за гаражами не сидить, всі гроші віддає дружині.

А я була старою дівою, так, мені було сорок років, шансів на особисте життя – ніяких, колектив жіночий, а так за зміну наробишся, що вже й сили нема кудись йти на танці, та й які танці в моєму віці. Де знайомитися з чоловіком? То я отак з котом і жила, та вазони розводила.

Аж тут у Миколи сталася велика прикрість – в дружини знайшли недугу надто пізно, що він не робив, навіть, квартиру продав, але врятувати не зміг.

Ось тут і почали ми його бачити з чоловіками, що дуже вже пристрастився до чарки.

– Та ж він у тещі з донькою живе, то як тут не присісти?, – шепотілися всі.

І одного дня я підійшла до Миколи.

– Слухай, Коля, я знаю, що ти про таке й не думаєш. Та й я також, просто мені шкода, що ти на отаке перетворюєшся, жінка ж там все бачить, як ти за донькою доглядаєш, думаєш, їй солодко? То ти берися за голову і переїзди до мене, я живу сама в двокімнатній квартирі. Всім місця вистачить…

Він довго думав, я знаю, що й хіхікали мені услід, а деякі казали, що я таки дочекалася свого щастя, але для мене настав той чудовий час, коли я про когось піклувалася, коли я бігла з роботи, щоб приготувати щось смачненьке.

Пасербиця мене прийняла в штики, єдиний, хто їй подобався в моїй квартирі, то був кіт і за те дякую. Вона приймала мою турботу в штики, на мої спроби подружитися гримала дверима перед носом. Коля хоч і ожив трохи, але він все одно був сумний і чужий, не проявляв ніякої ініціативи аби полагодити щось у квартирі, просто жив, їв, спав, віддавав мені гроші з зарплати, а ми ходили з Вірою купляти їй речі.

Так минуло три роки, нічого за ці роки не змінилося, хіба Микола став мені чоловіком в прямому сенсі цього слова. Я була дуже тому рада, але дітей у мене так і не з’явилося.

Віра поїхала вчитися, Микола вже працював аби їй забезпечити навчання, а я піклувалася про нього. Він брав додаткові зміни і видно від перевтоми те й сталося.

Віра приїхала, компенсацію взяла і поїхала, ніяких теплих слів від неї я не почула. Я знову залишилася сама з котом сумувати за моїм недовгим щастям.

Я ще за звичкою телефонувала Вірі і вітала її з днем народження та іншими святами, але та часто й слухавку не брала.

То був звичайний день, я прийшла з роботи і приготувала поїсти. сіла перед телевізором і уболівала за історією героїні, якій дуже в житті не щастило, але тепер все у неї буде добре, як тут подзвонили в двері…

На порозі стояла Віра з животом.

Я зраділа, але не знала, як себе вести далі, запросила поїсти. Віра мовчала, а потім як маленька дівчинка почала рюмсати…

На світ з’явився Миколка, так захотіла Віра, а я тепер найщасливіша у світі бабуся, бо мене Миколка дуже любить і це почуття окрилює.

Віра працює, шукає кохання, але поки не вдається.

– У нас повноцінна родина, – переконую я її, – нема чого шукати щастя там, де його нема. Ми тебе завжди тут чекаємо, так що не спіши.

Знаєте, можна ту любов шукати як сонячного зайчика відблиск і втрачати. А можна подивитися на тих, хто поруч і зрозуміти, що ось воно все, тут. Просто прийми.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота