Я з раннього дитинства мріяла стати вчителькою. У початкових класах так легко і гарно вчилася, що моя незабутня перша Ольга Андріївна не могла перед батьками нахвалитися.
Тато й мама тільки дивувалися, в кого я така розумниця. Вони, за теперішнім статусом – діти вiйни. Навчившись читати, писати й рахувати, дальших перспектив щодо освіти не мали, так як були з родин, що втратили годувальника в ІІ світовій, важко працювали коло землі та худоби, чого й від нас із братом у майбутньому очікували, а саме, засвоїти елементи грамотності та гайда до сільської праці.
Ми, діти, росли, як трава. Гратися з нами, гуляти, читати казки, малювати дорослим було нІколи, головне, щоб ми одягнуті й взуті були та мали що з’їсти.
Мені ще не було й п’яти, а я вже пасла каченят, на другий рік мала б уже козу пасти, бур’ян на грядці полоти, але мені урвалося те заняття, бо народився братик, а я стала для нього чи не найкращою нянькою в світі, спочатку мамі допомагала доглядати, а потім сама його бавила та годувала, і це мені дуже подобалося, а батькам ще більше.
Тож мама мене не пустила з моїми ровесниками в перший клас, мотивуючи тим, що замала, мовляв, сусідчину дитину не приймають, бо у вересні народилася, а моя 31 серпня, всього на тиждень раніше. Словом, якось залагодила вона цю справу з директором школи.
Насправді ж, причина була в няньці для братика, а не в моєму зрості. Тоді я образилася на всіх, і на малого в тому числі, дуже вже хотілося до школи.
Не знати й звідки, але я знала деякі букви й цифри, читала склади й рахувала до десяти. Це ж ні телевізора тоді ще не було, ні гарних ілюстрованих книжок, тільки радіо та дві бабусі, що зрідка приходили в гості, бо і самі все в роботі та роботі були.
Поплакавши з півдня, я знайшла для себе розвагу в грі: я – вчителька, а моя саморобна лялька, плюшевий зайчик – учні. Щось трохи про шкільне життя я знала від сусідських дітей, з якими ми бавилися на вулиці, то все це перенесла в своє вчителювання.
Братика я принципово ігнорувала, бо через нього я не пішла до школи. Коли він аж розплакався, я його пожаліла й «записала» в свій перший клас.
Наступного року я таки пішла до школи, мене тішило, що моя вереснева сусідка сидітиме зі мною за однією партою. Братик плакав вдома, з бабусями не хотів лишатися, але врешті звик.
Проте траплялося, коли бабусям було нІколи, то я брала його з собою до школи, і він тихенько сидів поруч зі мною за партою. Вчителька розуміла нашу ситуацію і дозволяла, тільки б не заважав.
Таким чином, до першого класу мій братик завдяки мені вже йшов підготовленим на всі сто, і згодом також став найкращим учнем. А на перший дзвоник за ручку вела його я. Батьки, як завжди, були при пильній роботі.
Після восьмого класу я намірилася вступати в педучилище. Батьки ж просили закінчувати десятирічку в селі, а потім іти в колгосп, у контору, бо добре вчилася, значить, щось петраю в тих паперах, або ж до мами, на ферму.
А потім мені якесь направлення в технікум виб’ють, щоб я вернулася агрономом або зоотехніком. Я стояла на своєму: хочу в педучилище. Мама дала мені десять карбованців, і я їздила сама і документи здавати, і вступати. Але до іспитів мене так і не допустили, бо спочатку було прослуховування музикальних даних. А в мене ні голосу, ні слуху нема, як виявилося, то як я дітей вчитиму на уроках співу.
У школі була така ж проблема: кругла відмінниця, проте участі в святах не брала, бо не співала, щоправда, акторські здібності в мене були, але обіцяний драмгурток так і не організували, то де я мала їх розвинути й продемонструвати.
Так що, на радість татові й мама, закінчувала десятирічку в ріднім селі, але мрію про педінститут не полишала. Ученицею я була, як самі ж учителі мене охарактеризували, бездоганною і винятково гарною. До цього так звикли і в селі, і в школі, що коли хтось про когось говорив, що оцінки ставлять по блату, бо той син голови колгоспу, а та донька секретарки сільради, то зразу звертали увагу на мене: а та медалістка чия, чим зразу ставили нарікайлів на місце.
Проте батьки до успіхів доньки ставилися преспокійно: а нащо то дівці, їй аби чоловік трапився гарний, а потім підуть дітки, та й по науці, то хлопця наука виведе в люди, тобто в якогось начальника над людьми.
Але моїх рідних хвилювало інше, та й у мене розвивався комплекс неповноцінності: мене виростили білоручкою, нічогісінько не вмію й не розумію на городі, не здатна ні добре посапати, ні прополоти, не вмію корову доїти, а кози боюся.
Обидві мої бабці, і по татовій, і по маминій лінії, тільки доливають у вогонь оливи: вона лише малого бавила, а на город не показувалася, не розуміє, з якого боку до корови підступитися, січку приготувати не вміє. А то для сільської дівки замало файно попрати, чистенько помити й смачно зварити.
То не місто, тут ще треба вміти й на паску тісто замісити, й завиванець який спекти, а перед тим піч добре напалити, а для печі дров сухих нарубати, а вона сокири в руках ще не тримала. Хто її заміж візьме, вже всі знають, що така гарна учениця, але ніяка з неї батькам помічниця.
Зате братом моїм рідні не нахваляться: і вчиться добре, і корову пасе, і татові косити помагає – справжній господар росте. Тож брат, хоч іще підліток, після тих розмов у власних очах мене переростає, зиркає скоса на мене, й собі слівце докидає.
А я вже навіть на танці до клубу ходити не хочу, бо кому я цікава, якщо про мене така недобра слава. А мама тим часом шукає когось, щоб по блату мене в контору на роботу влаштувати. Я ж прошу батьків дати гроші, щоб я поїхала подати документи в університет, вони ж стоять на своєму: доярки з тебе не вийде, але в конторі зможеш робити, будеш мати рік стажу, легше буде на другий рік вступити.
Але попереду в мене ще випускний, тож я своїми проблемами поділилася з улюбленою вчителькою географії. Вона ще й класною керівничкою в нас була. То якось їй вдалося переконати маму й тата прийти на урочисту частину, коли вручатимуть атестати, а потім попросила їх дозволити мені цьогоріч документи подати.
Я таки побачила гордість в очах у тата, коли мене вітали, вручаючи атестат з відзнакою та золоту медаль. Він дав мені гроші, щоб я подала документи, але на заочний. Проте я їх не послухала, вступила на очне навчання на географічний факультет університету, який успішно закінчила.
Я зрідка приїжджала додому, отримувала завжди підвищену стипендію, бо й тут не пасла задніх, велике місто мене не спокушало, плюс до того, я жила в режимі надзвичайної економії, тож мені було не до розваг.
Щоліта я підробляла вожатою в таборах. Близьких подруг в університеті в мене так і не було, бо кому така «заучка» цікава, хлопців-однокурсників, що родом з села, я побоювалася, бо вважала, що їм господині потрібні, а не білоручки-невмійки, як я, в міських юнаків я навіть закохувалася, але без взаємності, бо вони на мене нуль уваги.
Я ж полегшенням зітхнула, коли закінчила навчання з червоним дипломом, а коли отримала направлення в найкращу школу сусіднього обласного центру, була на сьомому небі від щастя. Але щастя моє тривало недовго. Впевнена в науці, я виявилася зовсім безпорадною в житті, тобто в роботі, в колективі, спілкуванні з учнями та їхніми батьками.
Я вміла цікаво розповідати, уважно вислуховувати відповіді, терпляче пояснювати, справедливо оцінювати. Я знала методику, але я не вміла ставити на місце бешкетників і бешкетниць. Старшокласниці оцінювали мій одяг, зачіску, косметику й давали оцінку всьому як старомодному.
Про це я випадково почула, коли вони перешіптувалися. Але я не дуже переймалася, знала, на що йду, та й що візьмеш із підлітків. Важче було з відвертими насмішками хлопців. Коли я все це перетерпіла, ніколи на них не поскаржилася, учні мене почали не тільки поважати, деякі таки так полюбили, що плакали, коли я йшла зі школи.
Перетерпівши чистилище, яке мені влаштували зухвалі підлітки, я таки згоріла в пеклі завдяки заступниці директора та декільком батькам із владних кабінетів. Зараз у школі є психолог, всі знають про мобінг. А в кінці вісімдесятих минулого століття, на які припала моя трудова діяльність, про такий термін ще й не чули, і тим більше з ним не боролися, від нього не захищалися. Зате його відчула більшість молодих спеціалістів, яких особливо прискіпливо перевіряли й контролювали.
Небагатьом пощастило в особі директора і завуча знайти справжніх доброзичливих наставників, які підказували й підтримували, а не прискіпувались до дрібниць, словом, не робили з мухи невдачі слона професійної непридатності. І не дай Бог у ті часи молодому спеціалісту щось доводити, виправдовуватися чи сперечатися.
Я не тільки не сперечалася, я кивала головою: добре, добре, дякую, врахую, виправлю, доопрацюю. Я не мала ніякого особистого життя, тільки робота, робота, робота, постійна напруга, ніякої радості від праці, про яку я так мріяла, а передчасна втома та надія, що втягнуся, опаную ту норовисту конячку, що називається вчителюванням.
На мене в адміністрації був цілий том компроматів: в плануванні відсутня графа «примітки», в конспекті нечітко поставлена виховна мета, оцінювала учнів не під час, а в кінці уроку(в ті роки оцінки оголошували), завищила двом учням оцінки, не розрахувала час на пояснення домашнього завдання, не зробила запис у журналі, не перевірила контрольні в день написання…
Словом, моя мама та дві мої бабусі не змогли б переважити одну завучку в плані доказати мені, що я ні на що не здатна, довести мою профнепридатність. Але справа була в іншому: на моєму місці мала бути донька батьків, що працювали в білому домі, а моє місце, мовляв, в сільській школі, яке за моєю спиною адміністрація активно шукала.
А коли заступниця побачила, що я знайшла спільну мову з учнями, що мене почали хвалити їхні батьки, що мої учениці зайняли призові місця на олімпіаді, також вдалася до роботи з впливовими батьками в плані, чи об’єктивно я оцінила їхніх дітей. Вони переглянули підсумкові роботи й прийшли до висновку, що їхні діти заслуговують вищих оцінок. І тут я не стерпіла, розгорнула перед ними програму на сторінці про критерії оцінювання. На диво, зі мною швидко погодилися, але я ще не знала, що це було останньою краплею, яка переповнила чашу їхнього терпіння, і це мені так не минеться.
Хоч я працювала тільки третій рік, але мене чомусь вирішили послати на курси післядипломної освіти, як колись називали, підвищення кваліфікації. Я відмовлялася, не пройшло ж іще п’ять років. але все ж вирішила послухати, хоч дуже хотіла в червні поїхати додому. Проте часу на докурсове завдання в мене вже не було, тому здала його пізніше, але в школу все-таки повідомили, там у мою карму додали ще один пунктик зі знаком «мінус».
Після курсів я приїхала на три дні доробляти ремонт у своєму кабінеті. Мені охоче допомагали дружелюбно налаштовані до мене батьки, про що потім готові були свідчити в суді, який так і не відбувся. В цей час я вже мала знаходитися у відпустці.
Вдома я так втягнулася в сільську роботу, що навіть відчула від неї насолоду, особливо після тих лекцій на курсах і ремонту в кабінеті географії. Де й взялося оте вміння і косити, і сіно гребсти, і в копиці складати, потім до стодоли завозити.
Навіть сільські парубки замилувалися, побачивши мене в роботі, вже й залицятися почали. Щоб остаточно допомогти батькам із роботою, я вирішила, тими трьома днями компенсувати час, витрачений на ремонт. І це було моєю фатальною помилкою, незважаючи на те, що я до школи секретарці зателефонувала, попередивши, що затримаюся.
18 серпня, приїхавши на роботу, я дізналася, що за наказом директора уже звільнена за відсутність на роботі без поважних причин, хоч у цій школі не раз таке практикувалося: скільки під час відпустки пропрацював, стільки днів можеш не виходити на роботу. Але ж тут щодо мене справа принципу. Щоправда, сказали, що є вакансія в сільській школі, але я не стала їх слухати. Так закінчилася моя педагогічна кар’єра.
В село я повертатися не хотіла. Винаймала житло, шукала роботу в місті, щоб було чим платити. Ким я тільки не працювала, де я тільки не прибирала, поки в 90-их не поїхала на заробітки в Португалію.
Створити сім’ю я так і не змогла, тож чимало грошей надсилала рідним. Коли мої бабусі одна за одною вибиралися в кращі світи, я приїхала додому. і за рідним краєм дуже скучила, і відпочити від чужини захотілося, і подумати, як далі жити, на яку роботу піти, чи нову хату почати будувати, поки кошти є.
Але виявилося, що нема мені де тимчасово замешкати: батьки хату переписали на мого брата, який пішов від дружини, бо не може з нею жити, дві бабусині хати подаровані іншим дітям, а я, мовляв що до села маю, скільки я батькам допомагала, а ті «легкі» гроші, що я присилала, то не варті тої праці, що мої рідні до господарства доклали.
Тож я ще раз да Португалії подалася, мої господарі ще так нікого й не найняли, тому я кілька років працювала, щоб заробити на гарну квартиру в великому місті.
Так і живу сама. Мені шістдесят. Фізично працювати вже сил нема. Докласти свій розум нема до чого. Репетиторів з географії випускники не потребують, Сім’ї не маю, знайшла подруг таких, як я, ходимо в театр, філармонію, на виставки, а вечорами читаю книги, моніторю соціальні мережі, читаю життєві історії і ось вирішила написати про себе.
