— Ти що, думаєш, я сліпа? Ці нічні «відрядження», цей запах парфумів, ця пляма на комірі! Скільки можна брехати?

— А ти що, детектив? Я працюю, щоб ви з сином не голодували! 5000 гривень на місяць на їжу — це я плачу, а ти тільки скиглишь!

— 5000? Це смішно! Ти даруєш їй сумки за 30000, а нам — крихти! Вставай і йди, якщо я тобі така нестерпна!

— І піду! Краще з нормальною жінкою, ніж з тобою, вічною невдоволеною і ображеною! Двері за мною зачини — і не чекай назад!

Я повільно крокувала знайомою вуличкою до будинку, тримаючи в руках папірець із рекомендаціями лікаря. Небо над головою було важким, ніби хтось накинув сіру ковдру на весь світ, і мої думки кружляли навколо одного — мого шестирічного сина Марка.

Спочатку я намагалася переконати себе, що це дрібниця, що лікар помиляється, але з кожним кроком правда ставала все очевиднішою. Марко не просто примхливий, коли скаржиться на живіт після обіду. Це щось серйозне.

У кабінеті лікар говорив спокійно, ніби розповідав про погоду.

— Пані Олено, ваш син має певну недугу. Це означає повну відмову від продуктів із глютеном. Жодного хліба, печива, локшини, піци. Якщо дотримуватися дієти, він житиме нормально.

Я кивнула, але всередині все стиснулося.

— А що саме під заборону? Дайте список, будь ласка.

Він простягнув аркуш. Я пробігла очима: борошно пшеничне, житнє, ячмінне, всі макаронні вироби, готова випічка, соуси з добавками. Майже все, що Марко любить. Мій син міг з’їсти цілу тарілку спагеті за раз і просити добавки.

— Це ж нереально! — вирвалося в мене. — Він же дитина!

— Реально, якщо серйозно поставитися. Дома не повинно бути жодного спокусливого шматочка. Жодних чіпсів із глютеном, жодних булочок у школі. Читайте етикетки, готуйте самі. Є альтернативи — рис, гречка, кукурудзяне борошно.

Я вийшла з поліклініки приголомшена. Треба було комусь розповісти, але з ким? Подруг у мене небагато, мами не стало п’ять років тому, а тато… Тато завжди казав: «Чоловік заробляє — значить, герой. Решта — жіночі примхи». Я не хотіла чути це зараз.

Додому я повернулася раніше, ніж планувала. Марко грався в кімнаті з конструктором, будуючи височезну вежу.

— Мамо, дивись, як високо! — гукнув він, не відриваючись.

— Дуже круто, сонечко. А що на вечерю хочеш?

— Млинці! З джемом!

Я зітхнула. Млинці — це борошно. Треба шукати заміну.

Я набрала чоловіка, Сергія.

— Серьожо, вечеря майже готова. Коли будеш?

— Олено, я на об’єкті. Без мене там усе зупиниться. Клиент чекає.

— Нам треба поговорити. Я була в лікаря з Марком.

— Знову? Ти щотижня там. Нічого нового, напевно. Потім поговоримо.

Гудки. Я поклала телефон і подивилася на сина. Він не мав знати, як мені лячно.

Вечеряли удвох. Сергій не прийшов ні ввечері, ні вночі. Вранці я набрала знову.

— Ти де був? У нас сім’я, а ти зникаєш!

— Я заробляю! А ти тільки скаржишся.

— Ти зобов’язаний бути з нами, а не десь там!

— Зобов’язаний? Тоді не чіпай мене, бо я взагалі можу не повернутися.

Він кинув слухавку. Я сіла на підлогу кухні й заплакала. Марко підбіг, обійняв.

— Мамо, не плач. Я намалюю тобі сонечко.

Того дня Сергій повернувся пізно, пахнув чужими парфумами. Я помітила червону пляму на шиї.

— Це що? — запитала я тихо.

— Комар, — буркнув він.

— Сергій, досить. Я все розумію.

Він мовчки зібрав сумку й пішов. Наступного дня повідомив: хоче розлучення.

— Я не витримаю твоїх істерик.

— А Марко? Ти покинеш його з недугою?

— Яка недуга? Ти все вигадала. Це для таких, як ти, щоб контролювати всіх.

Я не витримала. Того ж дня Марка відвезли до лікарні — у садочку його нагодували звичайними оладками. Він тримався плакав, просив води. Я тримала його на руках у приймальні, поки лікарі намагались допомогти.

— Мамо, більше не хочу в садок, — шепотів він.

— Не будеш, обіцяю.

Це стало переломним моментом. Я взяла себе в руки. Почала вивчати безглютенові рецепти, купувати спеціальне борошно, експериментувати. Рисові млинці вийшли тонкими, гречані печива — хрусткими. Марко пробував обережно, але посміхався.

— Мамо, смачно! Як у бабусі!
Я завела сторінку в Instagram — «Безглютенові смаколики для малюків». Спочатку ділилася фото для себе, потім почали писати інші мами. «Дякую, син уперше з’їв пиріг без сліз!» — одна. «Де купуєте мигдальне борошно?» — друга. Підписники росли.

Сергій тим часом жив своїм життям. Я знала це, бо він не блокував мене в соцмережах. Фото з молодою дівчиною — Соломією. Вона співала в караоке-барі, де він «відпочивав після роботи». Квіти, ресторани, поїздки до Карпат. Підпис: «Мій принц подарував сумочку за 25000! #щаслива»

Я гортала й відчувала, як щось стискає всередині. Раніше він мені й на 8 Березня не завжди купував квіти. А тут — сніданки в ліжко, SPA, діамантові сережки. Звідки гроші? Він платив аліменти — 8000 щомісяця, — але решта?

Одного вечора я не витримала й написала йому:

— Марку потрібні аналізи, 3000 гривень. Допоможи.

— У мене зараз немає. Соломія хоче на море.

Я видалила чат. Більше не проситиму.

Мій блог ріс. Замовлення на тортики, консультації, навіть пропозиція від місцевого кафе.

— Пані Олено, ми відкриваємо заклад із корисними десертами. Ваші рецепти — золото. Хочете бути нашим амбасадором? — зателефонував Роман, власник.

— Серйозно?

— Ми просимо вас проводити майстер класи, ділитись досвідом. Марк може бути з вами.

Я погодилася. Перші тижні — хаос. Випробування рецептів, підбір постачальників, навчання персоналу. Роман був поруч — спокійний, з почуттям гумору.

— Олено, ти геній.

Ми сміялися, обговорювали меню до ночі. Марко грався в офісі кафе, малюючи етикетки для печива. Я була зайнята роботою, розвитком блогу і виготовленням солодощів на замовлення.

Життя вирувало, наче весняний потік після танення снігів. Кожного ранку я прокидалася о шостій, щоб спекти свіжі кекси для кафе Романа. Марко вже звик до нового ритму: прокидався, їв гречану кашу з бананом і біг до мене в кухню, де пахло ваніллю та мигдалем.

«Мамо, а сьогодні з шоколадом?» — питав він, і я кивала, додаючи краплю безглютенового какао. Блог «Безглютенові смаколики для малюків» перетнув позначку в 50 тисяч підписників.

Замовлення сипалися з усієї України: Київ, Львів, Одеса. Я найняла помічницю — молоду дівчину Аню. Ми з Марком жили в новій квартирі — затишній двокімнатній, яку я змогла зняти завдяки першим прибуткам. Син ходив до спеціальної групи в садочку, де знали про його дієту. Я була щаслива. Втомлена, але щаслива.

А потім сталося те інтерв’ю. Центральний телеканал зв’язався через блог. «Пані Олено, ваша історія надихає тисячі мам! Хочемо зняти сюжет про безглютенове життя для дітей».

Я вагалася — камери, світло, незнайомі люди. Але подумала про Марка: хай бачить, що мама сильна. Зйомки тривали цілий день. Ведучий, приємний чоловік у костюмі, розпитував про рецепти мою історію.

Я розповіла все: про Сергія, про Соломію, про те, як блог врятував нас. «Ви — приклад, що з будь-якої біди можна вийти переможцем», — сказала ведучий в ефір

і. Сюжет вийшов у прайм-тайм. Телефон розривався від дзвінків. Нові підписники, пропозиції від брендів, навіть спонсорство від виробника альтернативного борошна.

Наступного ранку, коли я пекла партию печива для майстер-класу, пролунав дзвінок. Невідомий номер. «Алло?» — «Олено, це Сергій». Голос тремтів, наче листя на вітрі.

Я завмерла, тримаючи ложку з тістом. «Що тобі треба?» — «Поговорити. Зустрінемося? Будь ласка». Я погодилася — в парку біля кафе, щоб Марко був поруч.

Він прийшов схудлий, з темними колами під очима. Костюм зім’ятий, краватка розхлябана. «Олено, я все бачив. Інтерв’ю. Ти така. А я. Я ідіот». Він сів на лавку, опустив голову.

«Соломія хотіла тільки грошей. Сумки, поїздки, ресторани. Коли на роботі почалися проблеми — скоротили штат, борги, — вона зібрала речі за ніч. Сказала: «Ти більше не принц». Залишила мене з купою рахунків».

Він підняв очі, повні сліз. «Я шкодую. Про все. Про зраду, про те, що покинув Марка. Він. Він мене любить? Запитуй, що хочеш знати».

Марко грався на майданчику, будуючи замок з піску. Він помітив тата, підбіг, обійняв. «Тату! Ти прийшов!» Сергій розплакався, притиснув сина. «Люблю тебе, чемпіоне. Пробач тата».

Я стояла осторонь, серце стискалося. Згадувала нічні сварки, запах парфумів, порожню квартиру. Але бачила, як Марко сяє. «Мамо, тато повернеться? Ми знову будемо разом?»

Вдома я не спала. Розгублена, металася кухнею. Чи варто заради сина? Сергій обіцяв змінитися: знайти нову роботу, платити більше, бути поруч. «Я люблю тебе, Олено. Завжди любив».

Але довіра розбита, наче скло під ногами. Роман дзвонив: «Все гаразд? Майстер-клас чекає». Я не сказала йому. Марко спав, обіймаючи плюшевого ведмедя — подарунок від тата.

«Мамо, тато хороший», — шепотів він уві сні. Я сіла за стіл, відкрила ноутбук. Блог, кафе, незалежність — все це моє. Чи готова пожертвувати заради минулого? Телефон блимав повідомленням від Сергія: «Дай шанс. Для Марка». Сльози котилися по щоках. Рішення висіло в повітрі, важке, як осінній дощ.

Що робити?

Головна картинка ілюстративна.