Ну ось і моя черга прийшла писати і просити поради, хоча я ще зовсім недавно про таке і не думала. Ось пишуть багато про Новорічні і Різдвяні дива, а для мене усе моє життя, то диво.
Заміж я вийшла у вісімнадцять по великій любові. Батьки нас у всьому підтримували, купили нам квартиру у місті і мене вивчили. Чоловік розпочав власну справу і якщо на початку не все вдавалось, то потім розкрутився і ми живемо досить таки гарно і безбідно.
Єдине чого ми не мали за все своє спільне життя, то це діточок. Двадцять років день у день ми надіялись і вірили, що станемо батьками. Було важко і непросто, адже всі роки спільного життя ми чули від друзів і рідні одне і теж. Кожен ліз у душу із запитанням про дітей. Врешті я не витримала і колись досить жорстко на одному зі свят усім одразу відповіла, що це не їхня справа і ми не маємо здоров’я аби стати такими як усі і мати дітей.
Де ми тільки не були, що тільки не пробували. Традиційні не традиційні методи, та ми вже пили, читали і окунались куди тільки могли, але жодного разу навіть натяку.
І ось коли мені виповнилось сорок, ми з чоловіком просто змирились. Просто зрозуміли, що нам це не буде дано і розслабились, саме тоді я і відчула себе зле. Коли ж звернулась до дільничого і здала всі аналізи, аж присіла від здивування. Я була при надії.
Яке то було для нас щастя! Ми з чоловіком просто обійнялись і плакали. А родичі і друзі сказали, що ми не розумні знову і так пізно дитину приводять у світ безвідповідальні люди. Але хіба вони могли нас зрозуміти?
У нас з’явилась донечка Богданка. А через дев’ять місяців я знову бігла на прийом до дільничого з тими ж симптомами. Ми з чоловіком ошелешено переглядались, коли УЗД показало двійню.
А тепер власне і те у чому я прошу поради. Я знову при надії. Мені зараз сорок сім, старша донька першокласниця а хлопчаки готуються до школи. Після появи синів, ми з чоловіком твердо вирішили, що більше дітей у нас не буде, тому я пройшла запропоновану мені спеціалістом процедуру.
Я дізналась про це вчора лиш. Зараз чотири тижні. Питаю свого жіночого лікаря, як так, а він сміється і каже, що ста процентів жодна така процедура не дає. Я розгубилась, чоловік не знає, а я й не знаю чи казати.
Ми геть не молоді і в такому віці знову немовля, якось лячно. Так ми маємо усе необхідне, аби ця дитина ні в чому не мала потреби, але… А з іншого боку я згадую ті часи коли я молила Всевишнього про цю крапельку щастя під назвою дитяточко. Скільки я сліз пролила.
Я не просто розгублена – мені аж зле. Як бути далі?
Передрук заборонено.
Головна картинка – pexels.
