Нашій донечці, Оленці, було лише кілька місяців. Її тихе сопіння з дитячого ліжечка було єдиним спокійним звуком у квартирі. Вона була свідком нашого кінця.
Вже третю добу, як Аркадій, мій, як я тоді думала, цивільний чоловік, був відсутній. Я чудово знала, де він, і хто така «Анастасія», але мовчала, намагаючись втримати крихкий спокій.
Коли він нарешті переступив поріг, його втома була такою ж очевидною, як і його байдужість. Я підійшла до нього, тримаючи горнятко з остиглим чаєм, і поставила його на стіл.
— Аркадію, — мій голос був низьким і спокійним, що ще більше його насторожило, — як тобі було з Анастасією?
Він здригнувся. Здавалося, він забув, що я вмію говорити. Його обличчя на мить спотворилося від розгубленості, а потім він зібрався і перейшов у рішучий наступ.
— А-а-а, ти все знаєш? — він розсміявся, і цей сміх прозвучав дзвінко і порожньо, — Навіть краще! Це значно спрощує мені життя. Завтра я вас познайомлю. Анастасія буде новою господаркою у моєму домі. А ти збирай свої речі, і геть!
Мої коліна ледь не підкосилися. Квартира, за яку ми спільно вносили чималі платежі, була оформлена виключно на його ім’я. Я подивилася на нього, намагаючись знайти хоч крихту колишньої прихильності, але побачила лише холодну рішучість.
— Аркадію, — ледь чутно прошепотіла я, — куди ж мені йти? Ти ж знаєш, я виросла без родичів, і близьких людей у мене тут немає. Я… я повністю сама.
Він підійшов до мене впритул, і його погляд став жорстким, як кремінь.
— Іди туди, звідки прийшла! — сказав він без тіні сумніву, — Не моя проблема. Ти думала, що дитина мене втримає? Ти помилилася. Тепер ти просто перешкода.
У мені ще жевріла крихітна іскорка надії, що він охолоне, що повернеться до тями, згадає про нашу спільну дорогу, про Оленку. У мене не було ніяких особистих заощаджень.
Але він стримав слово. Наступного дня він привів високу, струнку красуню, з гордим виглядом і наказав нам з донькою негайно покинути помешкання.
Коли я стояла біля дверей, з дитиною на руках і двома сумками, які Аркадій виставив за поріг, мої сльози котилися мовчки. Це був найчорніший момент мого життя.
Стіни в сучасних будинках, як відомо, тонкі, і особливо допитливі сусіди часто знають про події на поверсі більше, ніж їхні учасники. Такою була й наша сусідка по майданчику — тітка Лариса, літня жінка з яскраво вираженою цікавістю. Її допитливість, як не дивно, і врятувала мене.
У ту мить, коли я відчинила двері, щоб піти в нікуди, відчинилися й сусідні. Тітка Лариса визирнула, швидко оцінила ситуацію: я, дитина, сумки, і Аркадій, який усміхався, дивлячись на мій відчай. Вона рішуче вийшла і, не сказавши ані слова, схопила мої сумки.
— Ходімо до мене, — кинула вона мені, а потім повернулася до Аркадія.
Я слухняно пішла за нею. У мене не було вибору, і її пропозиція здавалася єдиним виходом.
Аркадій зверхньо посміхався, дивлячись на цю «благодійність» сусідки. Тітка Лариса обернулася до нього, і її обличчя стало несподівано суворим.
— А ти не посміхайся, синку. Пам’ятай, земля, вона кругла. І до тебе лихо повернеться. Це лише питання часу.
Аркадій злісно сплюнув через плече, чого ніколи не робив раніше.
— Іди, відьмо! — вигукнув він услід.
Тітка Лариса лише багатозначно кивнула головою, ледь помітно посміхнувшись.
— Ну-ну. Подивимося.
Я не можу сказати, що тітка Лариса була надмірно сентиментальною. Вона була людиною надзвичайної справедливості і щиро хотіла мені допомогти.
— Сідай, Ксеніє, — сказала вона, коли ми зайшли до її невеликої, але дуже охайної квартири, — ти спочатку заспокойся. Оленка, дивись, яка крихітка! Я зараз тобі чаю заварю.
Я провела у тітки Лариси два тижні. Це був час, коли я намагалася прийти до тями, шукала житло для оренди та, найголовніше, джерела існування.
— Тобі треба працювати, — сказала вона одного вечора, коли ми сиділи на кухні, — і я тобі допоможу. Я знаю директора однієї школи, треба прибиральниця. І в ЖЕКу у нашому районі шукають двірника. Ти молода, сильна, впораєшся.
Я була вдячна їй за її практичний підхід і допомогу. Вона познайомила мене зі своєю подругою, Ніною Тимофіївною, яка жила в нашому ж мікрорайоні. Ніна Тимофіївна була самотня і хотіла здати одну кімнату за символічну плату, просто щоб мати компанію. Ми швидко домовилися.
Так ми з Оленкою переїхали до Ніни Тимофіївни. Вона виявилася дивовижною жінкою. Коли мені потрібно було терміново вийти на роботу, вона охоче сиділа з Оленкою. Я намагалася не обтяжувати її, але без її допомоги я б просто не впоралася.
— Ніно Тимофіївно, я вам дуже вдячна, — казала я їй, — ви мені, як рідна людина.
— Не вигадуй, Ксеніє, — відповідала вона, усміхаючись, — ти мені тут, як донька. А Оленка — як онучка. Нам добре разом.
Грошей було обмаль. Кожна копійка йшла на найнеобхідніше. Але ми справлялися.
Коли Оленка підросла і пішла до дитячого садочка, у мене з’явилася ще одна можливість заробітку. У садку була група цілодобового перебування, і їм потрібна була нічна няня. Я погодилася працювати добу через три. Це був важкий графік, але були й позитивні моменти: мені дозволяли харчуватися в садку, що значно економило наші кошти.
Невдовзі мені довелося залишити роботу прибиральниці в школі. Я фізично не могла розірватися між усіма обов’язками. Директор школи, знаючи про мої обставини, ставився з розумінням і йшов мені назустріч.
Приблизно через два роки, завідувачка дитсадка, Валентина Іванівна, викликала мене до себе.
— Ксеніє, ти чудова няня, — сказала вона, — але тобі потрібно розвиватися. Я хочу щою ти все зробила для вступу на заочне відділення до педагогічного університету, на вихователя. Як ти на це дивишся?
Я завагалася. Навчання, робота, дитина.
— Валентино Іванівно, це ж так складно. Чи впораюся я?
— Впораєшся! — впевнено сказала вона. — Я тебе знаю. В тебе є талант і бажання. Ми підтримаємо тебе тут.
Так я стала студенткою-заочницею.
Коли я навчалася на третьому курсі і вже перейшла з нянечок у вихователі, до моєї групи привели нового хлопчика, якого звали Рома. Його привів тато.
Під час знайомства тато, Олег, виглядав трохи ніяково.
— Вибачте, Ксеніє Вікторівно, — сказав він, — я іноді можу затриматися на роботі. Я вас прошу, не турбуйтеся. Усі ваші можливі незручності я повністю компенсую.
— Згодна, — відповіла я, усміхаючись. — Ми з Оленкою звикли до непередбачуваних графіків.
Так і почалися наші, як я тоді думала, робочі стосунки. Тато Роми дійсно регулярно затримувався. Я залишалася з Ромою та Оленкою два-три рази на тиждень, іноді сиділа до пізнього вечора. Коли Олег приїжджав, він щедро розраховувався зі мною за незручності, а часто привозив великий пакет із різними смаколиками, що було для нас із Оленкою значною допомогою. Після цього він завжди довозив нас із донькою додому.
Якось ми розговорилися. Я запитала про маму Роми. Олег похмурнів.
— Мама займається собою. Де вона — я не знаю, — відповів він стисло.
Я, у свою чергу, розповіла про свій недовгий, але болісний досвід «сімейного» життя з Аркадієм. Поступово ми з Олегом зблизилися. Нас об’єднували не лише діти, а й схожий досвід невдалих стосунків у минулому. Він був уважним, добрим і не схожим на жодного чоловіка, якого я знала.
Одного вечора, коли він вкотре підвозив нас до будинку Ніни Тимофіївни, Олег раптом сказав:
— Ксеніє, а давайте-но, перебирайтеся до мене. Думаю, ми вчотирьох знайдемо спільну мову і будемо чудово ладнати.
Я була приголомшена такою прямолінійністю. Я розгубилася.
— Я не знаю, що сказати.
Олег засміявся, і цей сміх був таким щирим і теплим.
— Добре, подумайте до завтра!
Тепер усміхнулася я.
— Подумаю. Головне, що Ніна Тимофіївна засмутиться. Вона до нас так звикла, як рідна стала. Навіть гроші за кімнату давно не бере.
Олег заспокоїв мене, сказавши, що Ніну Тимофіївну ми будемо регулярно відвідувати, і вона не відчуватиме самотності. На цьому ми й домовилися.
З переїздом до Олега моє життя кардинально змінилося. Він очолював великий супермаркет, і всі фінансові проблеми, які постійно висіли над нами з Оленкою, повністю зникли.
Перший час Оленка об’їдалася морозивом, яке Діма регулярно приносив із роботи. Ми дивувалися її здатності з’їсти відразу кілька порцій, але невдовзі її «морозивний апетит» вгамувався.
Оленка та Рома подружилися ще в садку, тому проблем із їхнім спілкуванням не виникло. Рома спочатку трохи сором’язливо, а потім усе впевненіше почав називати мене мамою. Оленка, побачивши це, «записала» Олега у татусі.
Невдовзі ми з Олегом офіційно зареєстрували наші стосунки. Він виявився чудовою людиною: надзвичайно доброю, уважною до кожного з нас. Він намагався радувати і дітей, і мене щодня, хоч невеликими, але приємними сюрпризами.
Ніну Тимофіївну ми відвідували досить часто, як і обіцяли. Коли ми прийшли привітати її з ювілеєм, ми подарували їй великий телевізор, про який вона давно мріяла. Побачивши наш подарунок, вона просльозилася.
— Дякую вам, діти, — сказала вона, витираючи сльози, — А тепер моя черга. Я хочу зробити подарунок і вам.
З цими словами вона простягнула нам свій заповіт на квартиру, оформлений на Оленку.
— Це вашим діткам, — сказала вона. — Я не стала переоформлювати на двох, це так складно. Думаю, ви самі розберетеся.
Ми з Олегом були приголомшені. Такого сюрпризу ми точно не чекали.
За святковим столом був ще один сюрприз, хоча не знаю, чи можна назвати його приємним. Ніна Тимофіївна, посилаючись на розповідь тітки Лариси, розповіла, що Аркадій, мій колишній, не ужився з Анастасією.
Після неї в нього було ще кілька «господарок» у тій квартирі. А нещодавно у квартирі змінився власник. Аркадій вирішив стати бізнесменом прогорів і залишився у чому був без житла і засобів до існування.
Так справдилися слова тітки Лариси про те, що земля кругла. Усе зло, зроблене комусь, повертається. Після почутого про мого колишнього чоловіка, я в цьому остаточно переконалася.
Головна картинка ілюстратвина
