— А чого ця тарілка тут? – чую від доньки знову, – Вона мусить бути на полиці зверху. А ти її куди запхала? Що за звичка усе перекладати, важко запам’ятати де йому місце? – повчає мене.
Коли їхала в Італію, то розуміла що не повернусь в Україну найближчі десять років точно. Ситуація склалась така – ворогу не побажаєш, окрім як на себе і сили свої н6е мала на кого розраховувати.
Ми з чоловіком з моменту одруження жили у його будинку що був у селі недалеко від столиці. Той будинок я вважала своїм домом. У нас донька підростала, ми мали купу планів на майбутнє і хай не були надто багатими, але по-своєму – щасливими.
Коли чоловік мій занедужав, ми одразу й не повірили, що все настільки серйозно. Та й спеціалісти нам надію давали, головне було – гроші. Рішення про продаж будинку ми приймали усі разом, адже від цього залежало наше майбутнє. Ні я Ні чоловік не сумнівались у тому, що зможемо заробити на нове житло згодом. Тоді ж головним було його здоров’я.
От так, за три роки я залишилась і без даху над головою і без коханого чоловіка. Донці було 17 вона вже навчалась на першому курсі інституту. Спочатку ми у родичів жили, але швидко зрозуміли, що то не варіант і потрібно шукати власного помешкання.
Тинялись ми по орендованим квартирам два роки. Я тоді була не в собі після пережитого, погано розуміла, як бути. Коли ж трішки до тями повернулась, то ясно стало одне: треба рушати на заробітки, бо діло йде до старості а свого кутка немає.
Тринадцять років я працювала в Неаполі. Основною роботою було прибирання помешкань, тому постійно на ногах і в дорозі. Добре, що мала професію перукаря, то гарний був підробіток.
Квартиру ми із донькою вирішили не в столиці брати, а у Вишневому. За ту ж ціну придбали більшу і зручнішу. та й містечко дуже затишне, нам обом сподобалось.
За той час що я за кордоном провела, дитина моя вже й заміж вийшла і бабусею мене зробила. Молода сім’я одразу перебралась жити у нову квартиру, адже винаймати маючи власну якось смішно, погодьтесь.
Коли ремонт було завершено і придбано усі необхідні меблі і техніку, я повернулась додому. У голові малювались райдужні картинки щасливого життя у новому домі у колі родини. Я точно не очікувала того, що відбувається нині.
— Мамо. а чому ти після себе не витерла краплі на раковині? Тарілку ти куди поставила, невже важко запам’ятати де їй місце?
Я ніколи не жила біля свекрухи, а от у 55 отримала її у найгіршому втіленні. ні кроку ступити, ні слова мовити. ні думки своєї висловити. То я гупаю надто, то готую так, як вони звикли, то каструлі склала не в тому порядку. уже й з кімнати виходити не хочу, адже донька одразу йде слідом назирці і слідкує, аби я бува чого з місця не зрушила у “її” домі.
Від постійної напруги уже й здоров’я почало підводити. Ходжу на роботу і повертатись додому ніякого бажання не маю, затримуюсь якнайдовше, аби лиш не чути оте вічне невдоволення. Зять нормальний, онука хороша, оце лиш донька…
Не знаю як тепер бути і що робити, розгубилась і ніяк не складу усе до купи.
Ніби як, квартира то моя, але я відчуваю себе в ній не просто чужою, а зайвою. Розумію, що так довго бути не може, не раз говорила з донькою, але вона не розуміє у чому власне справа:
— Мам, ти поки ще не звикла у чужім домі що і як, то я підказую, як вірно. Ну правда, я ж знаю. що повинно бути от так як є. а ти вічно щось не туди запхаєш.
Дівчата, може хто був на моєму місці? підкажіть, як вийти із цієї ситуації? дитина у мене одна. стосунки псувати не хочу. але бачу, що все до того йде.
10,11,2023
Головна картинка ілюстративна.
