Маринка повідомила Ромку, що той нарешті стане татусем. По тому, як він зблід відразу стало зрозуміло, що він не дуже вже й радий.
Їм обом під сорок, життя налагоджене в шлюбі двадцять років. Вони довго планували дітей, проходили різні обстеження, але Ромко, мабуть, уже змирився з думкою, що малюків вони не матимуть.
Маринка просто світилася від радості. Вона не вірила своєму щастю — матиме омріяну дитину! Вона намагалася не зважати на реакцію чоловіка, щоб не зациклюватися на негативі. Ромко ще нещодавно був готовий усиновити дитину, а тут незадоволений появою своєї. Маринка вірила, що він просто ще не звик до думки, що стане татусем – невдовзі все налагодиться.
Перші три місяці були нелегкими, Маринка два з них мусила пролежати в стаціонарі, адже здоров’я її похитнулось. Ромко помітно нервував, віддалився. Все повторював:
– Ти тільки лежиш, а я маю працювати за двох. Мені дружина потрібна, я втомився сам готувати та прибирати. Усі домашні справи на мені, а ти тут відпочиваєш собі спокійно.
Жінці було дуже прикро чути схоже з вуст чоловіка. А новина про те, що Ромко стане батьком одразу двох діток, ледь до розлучення не призвела. Початок війни наклав свій відбиток на їхні стосунки. Якщо раніше Ромко працював, то майже одразу роботу втратив. Перебивався заробітками з дружиною майже не розмовляв. Коли ж нарешті малюки на світ з’явились і радісна Маринка зателефонувала чоловіку – почула сухе:
– Вітаю!
Після цих слів Ромко кинув слухавку. У день виписки він також не приїхав, ще й телефон вимкнув. Маринка добиралася додому на таксі.
Водій трапився дуже хороший. Він дав їй свою візитку і сказав, що вона може розраховувати на його допомогу.
У квартирі все перевертом. Ольга з порога зауважила, що чоловік забрав свої речі. Він просто втік прихопивши з собою половину техніки і меблів. У розпачі жінка вирішила набрати свекруху.
— А чого ж ти чекала? Йому любов і увага потрібна, а ти у такий час двійню в дім принесла. Та й мені більше не телефонуй, після такого вчинку, ми вже чужі люди. – і короткі гудки.
Як же прикро їй було, слів не вистачить, щоб описати всі ці емоції. Як же ж вона могла вважати родиною цих людей? За двадцять років так і не розгледіла хто з нею поруч.
Допоміг випадок. Вона все ніяк впоратись не могла з новою колисочкою для малюків. Стояла і ледь не плакала разом із малюками, що дружно ридали. Ручка опустилась, а як підняти вона ніяк утямити не могла, а везти як було змоги не мала.
Її врятувала панянка, що проходила повз. Поставивши на землю свою величезну сумку вона вправно підняла ручку колисочки і щось весело щебечучи до малюків почала їх похитувати.
Розмова зав’язалась сама собою. Маринка сама не розуміючи як, вилила душу тій незнайомці уперше відколи Ромко залишив її розплакалась. Трохи заспокоївшись поглянула на величезну сумку незнайомки:
— Ой, я напевне вас затримую, ви ж поспішаєте?
— А нікуди мені поспішати, – мовила та, – Я щойно з евакуаційного потягу.
Рішення прийшло одразу. Маринка вже не сама. Ольга в усьому допомагає Маринці, гуляє з дітками, якщо не на роботі, готує і пере. Дивно, вона ж була значно молодшою за Марину, але своїм теплом і піклуванням огорнула ніби мама рідна.
А Ромко? Бог йому суддя.
11,08,2022
