Ось діалог, який став для мене найприкрішим моментом у житті. Він стався одного березневого вечора, коли я вже не могла стримувати все, що накопичилося всередині.

— Тобто ти серйозно пропонуєш моїй мамі і татові ночувати в готелі? — мій голос тремтів, але я намагалася говорити тихо, щоб не розбудити весь під’їзд.

— Мар’яно, ну подивися реально! У нас одна спальня, в залі вже місяць живе моя мама, їй потрібен спокій, спина не дає нормально ходити. Куди я їх покладу? На кухні надувний матрац? — Богдан навіть не підвів очей від телефону, де горіли чергові фото майбутнього закладу.

— А чому твоя мама може місяцями лежати в нашій залі, а мої батьки, які віддали нам усі свої заощадження на твою мрію, мають ночувати в чужому номері.

— Бо моя мама хвора! І взагалі, це моя квартира… тобто наша, але ти розумієш…

— Твоя мама танцювала вчора під «Червону руту» до півночі, а позавчора сама переставляла шафу в залі. Хвора, кажеш?

— Мар’яно, не перегинай! Ти просто зла, бо я не хочу влаштовувати тут хаос.

— Хаос? Хаос — це коли мої батьки, яким уже важко ходити сходами, з сумками в руках стоять у коридорі, а ти спокійно пояснюєш, що місця немає. Тільки для твоєї мами місце завжди знаходиться.

Богдан нарешті глянув на мене. В очах — суміш роздратування і впевненості, що він правий.

Ти хочеш сказати, що я маю вигнати власну матір заради твоїх батьків?

— Я хочу сказати, що ти мав би соромитися. Соромитися, Богдане.

Він лише знизав плечима.

— Вони самі поїдуть у готель. І не треба влаштовувати драму.

Саме в ту мить щось остаточно змінилось. Я зрозуміла, що більше не зможу жити так, як раніше.

Мене звати Мар’яна. Я вчу молодших школярів читати, писати, любити вірші Шевченка і не боятися запитувати «чому?».

Зарплата в нашій невеликій районній школі на околиці Вінниці — не та, про яку мріють у дитинстві.

Але мені подобається бачити, як в очах дітей спалахує розуміння. Це маленьке диво щодня.

У нас з Богданом була двокімнатна квартира в старому будинку на вулиці Київській.

Колись вона належала моїй тітці Оксані, яка після того, як занедужала переїхала до доньки в Польщу і залишила мені ці стіни.

Без оренди, без кредиту — це було найбільше щастя, яке ми мали. Я цінувала кожен сантиметр.

Богдан п’ять років працював кухарем у їдальні місцевого заводу залізобетонних виробів. Люди йшли в його зміну спеціально — скуштувати його солянку, вареники з вишнею, котлети по-домашньому.

Він умів готувати так, що навіть найвередливіші водії-далекобійники просили добавки й залишали чайові.

І весь цей час він мріяв про своє маленьке затишне кафе. Не ресторан. Саме кафе — з домашньою їжею, з вишитою скатертиною на столах, з запахом свіжої випічки.

Я слухала його мрії. Іноді посміхалася, іноді обережно питала: «А звідки ми візьмемо гроші на старт?». Він завжди відповідав однаково:

— Головне — бажання, Мар’янко. А гроші знайдуться.

Гроші не знаходилися. Ми жили від зарплати до зарплати. Я оплачувала комуналку, купувала продукти, відкладала копійки на нові підручники для класу.

Він купував інгредієнти для чергового «тестового» борщу чи голубців, щоб удосконалювати рецепти.

Минулої осені він знову прибіг з черговим оголошенням:

— Дивись! На Соборній здають підвал, сорок квадратів, окремий вхід, поруч зупинка маршрутки!

Я зітхнула.

— Богдане, ми ж уже говорили. На це потрібні серйозні кошти. Аренда, ремонт, плита промислова, холодильники, витяжка, меблі, посуд…

— Ти завжди все зводиш до грошей, — він образився. — А де твоя віра в мене?

— Віра є. Грошей немає.

Він тоді довго мовчав, а потім тихо сказав:

— А якщо продати квартиру?

Я подивилася на нього так, ніби побачила вперше.

— Ти жартуєш?

— Ні. Знімаємо щось маленьке на рік-два, відкриваємо заклад, розкручуємося — і повертаємо все назад, ще й з прибутком.

— А якщо не вийде? Якщо ми залишимося без даху над головою?

— Ти завжди думаєш про найгірше, Мар’янко.

Я не відповіла. Просто згадала, як у студентські роки підробляла у квітковому павільйоні на ринку.

Як тримала в руках ніжні півонії, як вчилася складати букети так, щоб вони «співали». Як мріяла про власний маленький магазинчик, де пахне свіжістю, де люди посміхаються, отримуючи квіти.

Але коли ми одружилися, мрія тихо відійшла на другий план. Завжди вигравала його мрія.
Напередодні Нового року зателефонувала мама.

— Доню, як справи? Готуєтеся до свят?

— Так, потроху. А у вас?

— У нас задум є… Але це буде сюрприз. Великий. Потерпи до свят.

Я сміялася, просила розповісти, але вона лише дражнилася:

— Приїдемо — побачиш.

Тридцятого грудня вони приїхали з двома великими сумками й таємничим виразом облич.

Тато весь час усміхався, мама нервово крутила ручки сумки.

Після вечері, коли я вже поставила на стіл холодець і оселедець під шубою, тато дістав з внутрішньої кишені куртки товстий конверт.

— Це вам, діти. Від нас з мамою.

Я відкрила — і завмерла. Купюри. Дуже багато.

— Тату… мамо… звідки?

— Продали хату в селі, додали все, що збирали роками. Ви ж весь час мрієте про справу. То нехай уже буде не просто мрія.

Богдан сидів навпроти з широко розплющеними очима.

— Михайле Івановичу, Валентино Миколаївно… ми не можемо…

— Можете, — тато махнув рукою. — Але з умовою: щоб до літа вже все працювало. Приїдемо до вас на каву й домашні пампушки.

Я кинулася обіймати їх. Сльози котилися самі собою. Це був шанс. Реальний шанс.

А всередині щось маленьке, гостре вкололо: а моя квіткова крамничка? Знову на потім?
Першого січня о пів на одинадцяту ранку в двері подзвонили.

— Богданчику! З Новим роком, синочку! — на порозі стояла свекруха Галина Василівна з двома величезними сумками й валізою на колесах.

— Мамо? Ти ж казала, що приїдеш у лютому…

— Ой, синку, та що там лютий… Спина так прихватило — не можу розігнутися. У селі сусіди гуляють без упину, шум, гамір. Думаю — поїду до дітей, відпочину хоч трохи.

Я мовчки взяла валізу. Галина Василівна щороку «прихоплювала» спину саме тоді, коли хотіла погостювати місяць-другий.

Минуло два місяці. Спину «відпускало» тільки тоді, коли треба було йти на ринок, дивитися серіали до третьої ночі або співати караоке з подругами по телефону.

Але щойно я просила помити посуд чи пропилососити — вона тут же «згиналася» від болю.

Богдан тим часом кинув роботу в їдальні й жив у мріях про майбутнє кафе. Дзвонив постачальникам, шукав дизайнерів, їздив дивитися приміщення. Домашні справи стали «не моєю справою».

— Мар’янко, ти ж розумієш, у мене зараз відповідальний період. Можеш поки сама готувати й прибирати?

— У мене теж відповідальний період, Богдане. У мене четвертий клас пише контрольну з математики.

— Ну ти ж учителька… це інше.

Я ковтала образу. Жила на свою зарплату, оплачувала все, а він уже вважав себе майбутнім власником бізнесу.

У кінці лютого зателефонувала мама. Голос тремтів.

— Доню, як у вас? Як справи з кафе?

— Йде потроху… А у вас що? Ти якась не така.

— Та нормально все… Просто тато останнім часом почав швидко втомлюватися. Лікар каже — треба обстежитися серйозно. У центральній лікарні.

У мене похололи пальці.

— Мамо, приїжджайте до нас. Обстежитеся нормально, відпочинете.

— Та не хочемо заважати… У вас ремонт, плани…

— Які плани, мамо? Приїжджайте!

Коли я сказала Богданові, він спочатку кивнув, а потім запитав:

— А де вони спатимуть?

— У нас.

— У залі моя мама…

— Твоя мама може пожити в селі. Їй уже набагато краще.

— Ти що! Їй потрібен спокій!

— А моїм батькам спокій не потрібен?

Він довго мовчав, а потім промовив:

— Нехай зупиняться в готелі. Недалеко від лікарні є нормальний.

Я відчула, як у горлі застряг клубок.

— Тобто мої батьки, які віддали нам усі свої гроші, мають жити в готелі, а твоя мати — у нас?

— Ну а що я можу зробити?

Того дня, коли батьки приїхали, усе сталося саме так, як я боялася найбільше.

Я відкрила двері, обійняла їх, взяла сумки. А потім із зали вийшла Галина Василівна в яскравому домашньому костюмі.

— Ой, які гості! Михайле Івановичу, Валентино Миколаївно! А ми вас і не чекали…

— Ми попереджали Мар’яну, — тихо сказала мама.

Богдан вийшов із кухні, глянув на сумки й одразу насупився.

— У нас місця немає. Мама в залі, ми в спальні… Краще вам у готель. Там зручно, близько до лікарні.

Я відчула, як підлога йде з-під ніг.

— Богдане…

— Та все нормально, — швидко сказав тато. — Ми зрозуміли. Поїдемо.

Галина Василівна стояла поруч із сином і ледь стримувала задоволену посмішку.

— Ні! — я ступила вперед. — Ніхто нікуди не поїде. Ви залишитеся тут.

— Доню, не треба… — мама взяла мене за руку. — Ми не хочемо проблем.

— Які проблеми?! — я повернулася до чоловіка. — Ти розумієш, що робиш? Це люди, які віддали нам останнє, щоб ти міг здійснити свою мрію. А ти їх — на вулицю?

— Це не на вулицю, це в готель! І взагалі, чому я маю виганяти свою маму?

— Бо твоя мама здорова! А мої — ні!

Далі був шум. Сльози мами. Мовчання тата. Удоволена свекруха. І мій внутрішній голос, який кричав: «Досить».

Наступного дня я зробила те, що мала зробити давно.

Взяла конверт із грошима з сейфа. Поїхала в ЦНАП. Подала документи на ФОП. Знайшла невелике приміщення в центрі — колишній кіоск, який переобладнували під торгівлю.

Домовилася з постачальниками квітів із теплиць під Вінницею. Замовила стелажі, вази, касовий апарат.

Через тиждень усе було готове.

У неділю ввечері, коли Богдан знову почав розповідати про постачальників м’яса й графіки роботи майбутнього кафе, я тихо сказала:

— Богдане, мені треба тобі дещо сказати.

— Кажи швидко, у мене дзвінок через десять хвилин.

— Грошей на кафе більше немає.

— Що?

— Я використала їх на свою справу. На квітковий магазин.

Він подивився на мене, ніби я сказала, що небо зелене.

— Ти… що зробила?

— Відкрила квітковий магазин. Назвала «Аромат». Документи готові. Приміщення моє. Перші квіти вже їдуть.

Він підскочив.

— Ти збожеволіла? Це не твої гроші! Це наші! Твої батьки дали їх на кафе!

— Вони дали їх нам. А після того, як ти вигнав їх у готель, «нас» більше немає. Тому я вирішила по-іншому.

З зали вибігла Галина Василівна.

— Що відбувається?

— Твоя невістка збожеволіла! Витратила все на квіти!

— Мар’яно, як ти могла?! Богдан стільки сил вклав!

— А ви як могли вигнати моїх батьків?

— То інше!

— Ні, це саме те саме. Егоїзм. Чистий, голий егоїзм.

Богдан почав ходити кімнатою.

— Я звернуся до суду! Ти не мала права!

— Звертайся. Тільки спочатку поясни судді, чому ти вважаєш гроші моїх батьків своїми.

Він ще щось казав обурено. Я мовчки дістала два великі чемодани й почала складати речі — його светри, сорочки, джинси, потім речі свекрухи.

— Ти що робиш?

— Збираю ваші речі. Квартира моя. Ви тут ніхто.

Галина Василівна схопилася за серце.

— У мене спина!

— Ваша спина чудово дозволяє вам танцювати й ходити по магазинах. Допоможе й доїхати до автобуса.

Через сорок хвилин вони стояли на сходовій клітці з речами.

— Мар’яно, ти ще пошкодуєш, — кинув Богдан уже з-за дверей.

Я зачинила замок. Тиша.

Потім набрала маму.

— Мамо, як обстеження?

— Нормально, доню. А що в тебе?

— Приїжджайте до мене. Місця тепер дуже багато. Я відкрила квітковий магазин. На ваші гроші. Назвала «Аромат». Через місяць відкриваю двері.

Мама заплакала в трубку.

— Ми вже їдемо, доню. Таксі викликаємо. Любимо тебе.

Я поставила чайник, сіла на підвіконня й подивилася на вечірнє місто. Вперше за багато років відчула, що дихаю вільно.

Головна картинка ілюстративна.