На столі лежала коробка з-під взуття, куди я складала пам’ятні речі. Кілька фотографій, де ми разом на лавочці в парку, старі квитки в кіно, пара якихось записок на клаптиках паперу з блокнота.
Я взяла сірники, підпалила один знімок і кинула в бляшану банку. Папір спочатку зкрутився, потім спалахнув жовтим, і по кімнаті пішов дим. Дивилася на це абсолютно спокійно. Ніяких сліз не було. Навіть образи не лишилося — тільки якась порожнеча в голові і чітке розуміння, що за шість годин мій автобус.
До кімнати зайшла господарка квартири, заглянула через плече.
— Ти б вікно відчинила, Лесю, — сказала вона,— Чад же стоїть. Завтра ключі на столі залишиш?
— Так, Михайлівно, на столі. Я вранці піду, десь о шостій.
— Ну, дивись. Гроші за цей місяць ти віддала, претензій немає. Удачі тобі там.
— Дякую.
Вона зачинила двері. Я зібрала решту речей у велику дорожню сумку: три светри, дві пари джинсів, кілька суконь. Замок на сумці заїдав, довелося смикати його плоскогубцями. Завтра я їду з цього райцентру, де прожила майже два роки. Тут була моя перша робота після навчання, тут я винаймала цю кімнатку з сирими кутками, тут зустріла Матвія. І тут усе закінчилося за один день.
Після закінчення училища мене розподілили сюди в поліклініку. Робота була нудна: картки, талончики, постійні пацієнти, які не кажуть нічого нового. Люди приходили різні, часто нервові, але я намагалася кожному спокійно відповісти. Матвій з’явився там восени. Прийшов відкривати лікарняний, у нього був сильний кашель і висока температура. Я шукала його картку хвилин десять, бо її переплутали й поклали в інший ящик. Він стояв, тримаючись за крісло, і важко дихав.
— Дівчино, можна швидше? — запитав він тоді тихо. — У мене зараз коліна підкосяться.
— Шукаю, зачекайте секунду, — відповіла я, перебираючи папки. — Ось вона. Тримайте. Йдіть на другий поверх, тридцятий кабінет.
За тиждень він прийшов закривати документи. Уже здоровий, у чистій куртці, поголений. Дочекався, поки біля віконця нікого не буде, підійшов і поклав на стійку велику плитку шоколаду.
— Це вам за терпіння, — сказав він і посміхнувся. — Мене Матвій звати.
— Леся, — відповіла я й сховала шоколад під стіл. — Дякую. Нам взагалі-то не можна нічого брати на робочому місці.
— А ми нікому не скажемо. Ви о котрій звільняєтесь?
— О п’ятій.
— Я почекаю на вулиці біля воріт.
Так усе й почалося. Моя колега з реєстратури, Ірина, одразу помітила, що він мене підвозить. Вона працювала там років десять і знала все місто. Як тільки Матвій поїхав, вона сіла поруч на стілець і почала крутити в руках ручку.
— Лесю, ти з Матвієм обережніше, — сказала Ірина, дивлячись у монітор. — Ти знаєш, хто його мати?
— Ні, а хто?
— Тамара Борисівна. Вона в міськвиконкомі відділом завідує. Жінка важка, характер — упаси Боже. Усіх дівчат, які біля Матвія крутилися, вона швидко відшивала. Він у неї один, вона над ним трясеться. Дивись, щоб ти потім не плакала.
— Ірино, ми просто спілкуємось, — відрізала я. — До чого тут його мати?
— Ну-ну, я тебе попередила.
Матвій справді був іншим. Він не був схожий на місцевих хлопців, які вечорами стояли біля магазинів. Завжди спокійний, ввічливий, багато розповідав про свої плани. Хотів зайнятися перевезеннями, планував згодом переїхати до обласного центру. Там у нього жив батько, який мав свій автосервіс і обіцяв допомогти з фінансами для старту. З матір’ю батько не спілкувався вже років п’ять, вони не дружньо розійшлися.
Ми зустрічалися щодня. Ходили гуляти на околицю міста, де стояли руїни старого польського маєтку. Там росли величезні горіхові дерева, земля була засипана сухим листям. Матвій розпитував про моє село, про батьків.
— Вони в мене прості, — розповідала я, коли ми сіли на порозі зруйнованої веранди. — Мама санітаркою в школі працює, батько — водій на рейсовому автобусі. Звичайне життя.
— Це добре, — сказав Матвій, дивлячись на залізничні колії вдалині. — Головне, щоб люди нормальні були. Моя мати… з нею складно. Вона постійно вимагає якихось звітів. Де був, з ким, чому затримався на пів години.
— Ти її боїшся?
— Ні, не боюся. Просто набридло сперечатися. Давай краще про нас.
Я збиралася поїхати з ним до своїх батьків на вихідні, познайомити. А от до нього додому йти боялася, весь час відкладала це питання. Слова Ірини сиділи в голові, та й інші дівчата на роботі підтверджували, що Тамара Борисівна — людина небезпечна, якщо їй щось не подобається.
Усе вирішилося в один день, у середу. Я якраз розкладала нові картки по алфавіту, коли в приміщення реєстратури зайшла Ірина. Вона була бліда, швидко зачинила за собою двері на засувку.
— Лесю, там Тамара Борисівна прийшла. До головного лікаря в кабінет пішла. На вигляд — зараз когось з’їсть. Це по твою душу, точно тобі кажу.
У мене всередині все стислося. Руки почали тремтіти, я ледь не впустила пачку документів. Через п’ять хвилин задзвонив внутрішній телефон. Ірина зняла трубку, послухала, кивнула і подивилася на мене.
— Тебе до головного. З речами, мабуть.
Я піднялася на другий поверх. Біля кабінету нікого не було. Я постукала, почула «увійдіть» і штовхнула двері. За великим столом сидів наш головний лікар, Степан Петрович, і перебирав якісь папери, не підводячи очей. А біля вікна стояла вона. Висока, у сірому строгому костюмі, волосся зібране в тугий пучок, на обличчі жодної косметики. Погляд важкий, холодний, губи стиснуті в тонку лінію.
Вона зробила два кроки мені назустріч. Я зупинилася біля дверей.
— Значить так, Лесю, чи як тебе там, — сказала Тамара Борисівна рівним, але дуже тиском голосом. — Прямо зараз ідеш вниз, пишеш заяву за власним бажанням. Щоб до кінця тижня тебе в цьому місті не було. Зрозуміла мене?
Я розгубилася, подивилася на головного лікаря.
— Степане Петровичу, за що? У мене немає доган, я роботу виконую.
Головний лікар навіть не підняв голови, тільки кашлянув у кулак.
— Лесю, пиши заяву. Так буде краще для всіх. Мені неприємності з адміністрацією не потрібні. Вона тут начальство, ти ж знаєш. Зроби, як кажуть.
Тамара Борисівна більше нічого не додала. Вона пройшла повз мене, зачепивши плечем, і вийшла, голосно грюкнувши дверима. Я залишилася стояти посеред кабінету. Усередині все просто закам’яніло від цієї несправедливості й приниження. Навіть сперечатися не було сенсу — все вже вирішили за мене.
Увечері Матвій, як завжди, чекав мене біло воріт. Я вийшла з сумкою, де вже лежала трудова книжка. Він рушив назустріч, хотів узяти мою руку, але я відійшла на крок.
— Що сталося? — запитав він, помітивши мій вигляд. — На тобі лиця немає.
— Іди звідси, Матвію. І більше не приходь. Забудь мій номер.
— Лесю, та почекай, що стряслось? Це через матір? Вона була в тебе?
— Твоя мати все вирішила, — сказала я, дивлячись йому прямо в очі. — Вона прийшла до мого начальства і виставила мене з роботи. Я для неї ніхто, і ти нічого не зробив, щоб цього не було. Вона керує твоїм життям і моїм заодно. Мені це не потрібно.
— Я з нею поговорю, Лесю! Я все владнаю, чесно! — він спробував схопити мене за лікоть, але я вирвалася.
— Не треба нічого говорити. Все скінчено. Я їду звідси.
Він ще щось кричав услід, але я не озиралася. Прийшла додому, закрилася в кімнаті й почала збирати речі. Потім прийшла Ірина, принесла мені пиріжків у дорогу, намагалася заспокоїти.
— Та кинь ти, не переживай, — казала вона, сидячи на моєму ліжку. — Знайдеш кращу роботу. В іншому місті, де цієї відьми немає. А Матвій… ну що Матвій, слабак він проти неї.
Я поїхала в сусідню область. Батьки допомогли знайти місце в великій міській лікарні, родичі по батьковій лінії пустили жити в маленьку кімнатку на околиці. Життя крутилося швидко. Робота, вечірнє відділення інституту, постійна біганина.
Матвій приїжджав туди один раз, знайшов адресу через знайомих. Стояв під дверима, просив вибачення, обіцяв, що ми переїдемо до його батька в інше місто і почнемо все заново. Але я не повірила. Мені не хотілося знову опинитися в такій ситуації. Я просто зачинила двері й сказала, що викликаю міліцію, якщо він не піде. Більше він не з’являвся.
Минуло дванадцять років. Моє життя склалося нормально. Я вийшла заміж за лікаря з нашої лікарні, у нас двійня — дві дівчинки. Чоловік у мені душі не чув, колеги на роботі часто казали, яка ми хороша пара. Про минуле я майже не згадувала, те місто згадувала як страшний сон. І дала собі слово, що більше ніколи туди не повернуся, де мене так принизили.
Але тиждень тому зателефонувала Ірина. Голос у неї в трубці був дуже знервований.
— Лесю, привіт. Слухай, мені незручно просити, але тут така справа… Миколі, чоловіку моєму, операція потрібна. Його направляють у вашу обласну клініку, а він уперся, їхати не хоче, боїться лікарів. Може, ти б приїхала на вихідні, поговорила з ним? Він тебе завжди поважав, послухає.
— Ірино, ти ж знаєш, я в ваше місто ні ногою, — відповіла я одразу.
— Ну будь ласка, Лесю. Ми ж скільки років дружимо. Миколі геть кепсько, ледве ходить. Поговори зі своїм чоловіком, може, він підкаже, до якого лікаря краще звернутися.
Чоловік почув цю розмову і почав наполягати на поїздці.
— Лесю, треба допомогти людям, якщо є можливість. Давай я тебе машиною відвезу, заразом і з цим Миколою поспілкуюся, поясню йому все як лікар.
— Ні, — твердо сказала я. — Ти залишайся з дітьми, у них школа і гуртки. Я сама поїду, автобусом. Туди й назад, за один день обернуся.
І ось я знову стояла на тій самій автостанції. Місто змінилося за ці роки. Багато старих будівель перебудували, відкрили нові магазини, на місці майстерень з’явилася невелика церква. Тільки біля паркану так само сиділи літні жінки, продавали з ящиків насіння, яйця і домашню консервацію в банках.
До мене підійшов водій старого таксі.
— Дівчино, їдемо? Недорого візьму.
— Ні, дякую, я автобусом, — відповіла я і пішла до зупинки.
Хотілося просто подивитися на вулиці через вікно. Матвія я зустріти не боялася — він ще тоді мав машину, в громадському транспорті навряд чи їздив, та й стільки часу минуло.
Автобус під’їхав старий, іржавий. Я сіла біля вікна. На наступній зупинці двері відчинилися зі скреготом. До салону важко, тримаючись обома руками за поручні, піднялася жінка, в одній руці вона стискала дерев’яну палицю. Якийсь хлопець поступився їй місцем. Вона сіла, не сказавши ні слова, навіть голови не підняла. Увесь шлях вона дивилася виключно на брудну підлогу автобуса, важко і хрипко дихаючи. Обличчя було сіре, з глибокими зморшками, волосся зовсім сиве й розпатлане.
На центральній зупинці я побачила Ірину, вона махала мені рукою з тротуару. Автобус зупинився, пасажири почали виходити, але всі затрималися, бо ця хвора жінка дуже повільно просувалася до виходу. Вона буквально переставляла ноги по кілька сантиметрів.
Я вийшла на вулицю, Ірина підбігла і обняла мене.
— Ой, Лесю, дякую, що приїхала! Ти навіть не уявляєш, як це важливо.
Вона помітила, що я дивлюся на жінку з палицею, яка тепер намагалася піднятися по сходинках до аптеки.
— Ти впізнала її? — тихо запитала Ірина, кивнувши в той бік.
— Ні, а хто це? Якась старенька хвора.
— Це Тамара Борисівна. Мати Матвія.
Я застигла. Подивилася уважніше. Від тієї високої, гордої жінки в строгому костюмі, яка колись одним словом вигнала мене з роботи, не залишилося взагалі нічого. Перед аптекою стояла немічна, зламана життям людина, яка не могла самостійно подолати п’ять сходинок.
— А чому вона в такому стані? І чому на автобусі? Де Матвій? Він же мав машину, міг би матір підвезти, — запитала я, відчуваючи, як усередині все перевертається від почутого.
— Немає Матвія, — Ірина опустила очі. — Уже майже рік як немає. Аварія на трасі. Він тоді якраз бізнес свій в області закривав, повертався сюди.
— А його сім’я? Дружина, діти?
— Не було в нього нікого. Тамара Борисівна всіх відвадила, так один і жив. А тепер вона сама залишилася в тій трикімнатній квартирі. Гроші всі на лікування йдуть, а ходити майже не може. Оце так життя повернуло.
— Ти ж мені нічого не розповідала, — сказала я, дивлячись, як Тамара Борисівна нарешті відчинила двері аптеки.
— А навіщо? Берегла твій спокій. У тебе там своє життя, чоловік, діти.
Ми повернулися і пішли в бік будинку Ірини. Я йшла по знайомому тротуару, під ногами шелестіло листя, а в голові була повна тиша. Ніякого задоволення чи зловтіхи від побаченого я не відчула, тільки вкотре зрозуміла, наскільки все швидко змінюється і як важко іноді повертатися туди, звідки колись довелося тікати.