Іноді я дивлюся на світло у нашому вікні й думаю, чи знає Роман, що я ще не сплю. Раніше він забігав по сходах, перестрибуючи через сходинку, а тепер його машина може годину стояти під під’їздом. Я бачу її з балкона. Він сидить там, дивиться в одну точку, а я стою за фіранкою і не знаю, чи варто мені виходити на кухню, коли він нарешті повернеться, чи краще вдати, що я вже давно десятий сон бачу.

Все почалося з того вечора, коли ми вечеряли з Олею та Павлом. Ми тоді часто так збиралися — вони до нас або ми до них. На столі стояли бутерброди з сиром, чайник парував, діти гасали по коридору. Звичайний вечір суботи.

— Ромо, у нас до чаю зовсім нічого солодкого, — сказала я тоді чоловікові. — Збігай у той цілодобовий на розі, візьми хоч печива якогось чи шоколадку.

— Та я сходжу, — Роман підвівся, накидаючи куртку. — Павле, ти зі мною? Провітримося, поки дівчата тут стіл організують.

Павло спочатку не хотів, він якраз показував моїй доньці, як складати літачок з паперу. Але Роман його гукнув вдруге, якось так наполегливо, і Павло здався. Вони вийшли, грюкнувши дверима.

Ми з Олею залишилися на кухні. Пили чай, обговорювали якісь дрібниці: де купити дитині зимове взуття, що там на роботі. Надворі була жахлива погода — мокрий сніг з дощем, на дорогах одразу бралося льодом. Ми ще подивилися у вікно, і Оля сказала, що добре, мовляв, що хлопці машиною поїхали, а не пішки по такій ожеледі.

Минули тридцять хвилин, потім година. Я почала дзвонити Роману, але він не брав слухавку. Оля теж набирала Павла — те саме. А потім мені зателефонували з невідомого номера.

— Ви дружина власника сірої автівки? — голос був холодним і діловим.

— Так, а що сталося?

— Сталося зіткнення. Ваш чоловік без свідомості, а пасажир у важкому стані. Їх везуть у міську лікарню.

В одну мить все наше життя розлетілося. Виявилося, що на дорогу вискочив якийсь собака, Роман смикнув кермо, машину занесло на льоду, і вони врізалися в дерево. Саме з боку пасажира. Роман відбувся забоями та переляком, а Павло… Павла не стало через три дні. Він так і не розплющив очей.

На похороні я тримала Олю за руку. Вона була схожа на тінь, просто стояла і дивилася в землю.

— Олечко, ми тебе не кинемо, — шепотіла я їй тоді. — Чуєш? Роман допоможе з усім. Ми тепер твоя сім’я. Ти тільки скажи, ми все зробимо.

Я справді так думала. Я відчувала таку провину перед нею, ніби це я сиділа за тим кермом. Щоразу, коли Роман приходив з роботи, я замість «як справи» казала:

— Заїдь до Олі. У неї там кран на кухні тече, вона сама не розбереться.

Або:

— Оля казала, що треба малого на гурток завезти, у неї машина в ремонті. Зроби це, будь ласка.

— Іро, я втомився, я тільки з рейсу, — пробував заперечувати він.

— Романе, як ти можеш? Її чоловіка немає через тебе. Ми мусимо допомагати. Це найменше, що ми можемо зробити.

І він їхав. Спочатку неохоче, хмурився, мовчав. Потім став збиратися сам, навіть коли я не просила. Приходив пізно, на запитання відповідав коротко: «Все нормально. Полагодив стілець. Привіз продукти».

Минулого тижня я купила в магазині гарний вазон — таку велику орхідею з білими квітами.

— Відвези Олі, — сказала я чоловікові. — Їй зараз так самотньо, нехай хоч якась радість буде в хаті.

— Навіщо квіти? — він подивився на мене якось дивно. — Я ж вчора в неї шпалери підклеював.

— Просто відвези. Мені буде спокійніше.

Він забрав вазон і пішов. Його не було три години. Коли він повернувся, я помітила, що в нього змінився погляд. Він не дивився на мене, ховав очі.

— Ну як вона? — запитала я.

— Нормально. Пили чай.

— І все?

— А що ти ще хочеш почути? Все, як ти хотіла. Я допомагаю.

Відтоді він став іншим. Він уникає розмов зі мною. Коли я намагаюся підійти, обійняти його після роботи, він каже, що хоче спати або що в нього болить голова. Він може годинами сидіти в іншій кімнаті й дивитися в телефон. А коли я починаю згадувати Павла чи ту аварію, він просто виходить з кімнати, грюкаючи дверима.

— Романе, я ж бачу, що щось не так, — не витримала я вчора. — Ти став чужим. Ти взагалі про нас з донькою думаєш?

— Ти сама мене туди відправляла! — раптом крикнув він. — Щодня! Оля те, Оля се… Ти хотіла, щоб я був поруч із нею? Ну от, я поруч. Чого ти тепер хочеш?

Я замовкла. Я дивилася на нього і не впізнавала свого чоловіка. Він більше не почувається винним. Тепер він почувається там потрібним. Більше, ніж удома.

Сьогодні він знову затримався. Світло на кухні горить уже другу годину. Я дивлюся на годинник — майже північ. Чую, як під вікнами загарчала його машина. Він вимкнув фари, але не виходить.

Я сиджу на дивані, обхопивши коліна, і думаю: як мені тепер бути? Я сама, своїми руками, день за днем віддавала свого чоловіка іншій жінці, намагаючись загладити чужу біду. І що мені робити тепер, коли він нарешті підніметься в квартиру, але серце його залишиться там, де я сама просила його бути?