Дмитро закрив книгу, дбайливо поклав її на стіл, уважно подивився на дружину і сказав:
— Світланко, давай поговоримо.
— Я слухаю, — сказала Світлана, не відриваючи погляду від екрану телевізора.
— Що означає – ти слухаєш?
— Те й означає. Ти хочеш поговорити, я тебе слухаю.
— А ти що сама не хочеш поговорити з чоловіком?
— Про що говорити? — Світлана, нарешті, відірвалася від серіалу. — У нас же з тобою, начебто, все добре.
— Поговоримо про кохання, — посміхнувся Дмитро.
— Так рано? — Здивувалася Світлана.
— Чому рано?
— Тому що нормальні люди говорять про кохання, коли лягають спати. — Світлана знову дивилася в телевізор. — Ще не вечір, любий.
— Господи, до чого тут ліжко? – Дмитро закусив губу. — Я хочу поговорити з тобою про інше кохання.
— Про яке ще інше?
— Про справжнє.
— Про яке? — Здивовано запитала дружина і знову подивилася на чоловіка.
— Ну те, Світланко, про яке пишуть поети.
— Ой, тільки не треба мені тут влаштовувати іспит з літератури. — Світлана зробила незадоволений вираз обличчя.
— Чому?
— Тому що ти добре знаєш, Дмитрику, як я не люблю всіх цих письменників. Вони понаписували довгих віршів, а ми в школі були змушені вчити їх напам’ять.
— Але ж я не про письменників хочу з тобою поговорити. І не про літературу. А про кохання!
— Ну, кажи, кажи. — Світлана спочатку невдоволено схрестила руки, потім відкинулася на спинку дивана та з викликом подивилася на чоловіка. – Я готова тебе вислухати.
Дмитро застиг і з подивом подивився на дружину.
— Чому ти мовчиш? — Запитала вона через паузу. — Ти ж хотів зі мною поговорити про кохання.
— Гаразд, Світлано, скажи, ти мене любиш? – тремтячим голосом запитав чоловік.
— Звісно.
— Прямо скажи, любиш чи ні?
— А ти що, сумніваєшся чи що?
— Угу.
— Чому?
— Просто я зараз читаю одну книжку.
— Ти хочеш, щоб і я її прочитала?
— Було б добре, звісно.
— Відчепись, Дмитре. Я ж не змушую тебе дивитись серіали.
— А я, Світлано, читаю цю книгу і дивуюся, як красиво люди можуть освідчуватися одне одному в коханні. Зовсім не так, як ми з тобою. І зовсім не так, як зізнаються в твоїх серіалах. Чому ми не вміємо красиво говорити про кохання?
— І що?
— Як що? Може, тому в нашому з тобою житті все так сумно й похмуро?
— Хіба в нас похмуро? Ми ж лише вчора були з тобою у кіно! Реготали там до упаду! Ти що забув?
— Не забув. Але це не те.
— А на вихідних ми з тобою зустрічалися з друзями! Я, наприклад, була дуже задоволена. І шашлик у Іванченків був досить смачний.
— Світланко! – Дмитро схопився за голову. – Який шашлик? Про що ти, люба! Я ж говорю зовсім про інше!
— А я не розумію, про що ти говориш? — Світлана глянув на нього якимось дивним поглядом. — Я тобі так скажу, Дмитрику, ти став якимось нудним. Чекаєш від мене якихось особливих слів. А сам, ти як говориш про кохання?
– Я? – розгубився Дмитро. — А ось послухай, як я тобі зараз розкажу про свої кохання. Я хочу сказати тобі, Світланко, що твої очі – вони для мене, немов дві зірки, серед темної ночі. Вони зігрівають мене, та освітлюють мій нелегкий життєвий шлях.
— А чому ж це він нелегкий, цей твій шлях? — Світлана подивилася на чоловіка з підозрою. — Чи ти натякаєш на те, що тобі зі мною важко живеться?
— Світланко, от ти зараз це кажеш, а мені не прикро. Тому що голос твій для мене – мов дзвінкий струмок, який тішить душу своїм щебетанням.
— Яким ще щебетанням?! – мало не закричала Світлана. — Припиняй розмовляти зі мною, як ненормальний.
— Світланко, але ж це метафори! Хіба ти не розумієш? Це ж гарно.
— Любий, ти, краще, метафорами своїми мене не лякай. — Світлана погрозила чоловікові пальцем. — Бо я зателефоную своєму дядькові Колі, і він пришле по тебе трьох здорованів з гамівною сорочкою. Я, Дмитрику, виходила заміж за нормальну людину, а не за поціновувача красивих фраз. Розумієш?
— Розумію. — Дмитро раптом знітився і насупився. — Гаразд, Світлано, більше я до тебе зі своїми розмовами про кохання не лізтиму.
— Ти тільки не ображайся, — пом’якшала Світлана. — От коли ляжемо спати, говори про своє кохання, скільки захочеш. А зараз дай мені спокійно подивитися серіал. Я ж до тебе в книжку не лізу.
Світлана знову дивилася в телевізор, а Дмитро читав свою товсту книгу.
P. S. Вночі чоловік прокинувся від підозрілого шурхоту сторінок, що перегортаються. Ледве розплющивши очі, він побачив дивну картину — Світлана, при світлі нічника, лежачи на боці читала його товсту книгу. «Та нііі, мені це все сниться» — подумав Дмитро, знову заплющив очі і відразу заснув.
O. Anisimov.
Фото ілюстративне.
