Як зазвичай після приїзду додому, я варила і парила на кухні кілька днів безвилазно. Так я компенсовувала те, що мій коханий чоловік був тиждень без мене вдома, поки я їздила у відрядження.
Так вже у нашій сім’ї повелося, що я їжджу у відрядження, але ж ніхто з моєї голови не забирав програму, що чоловік має їсти домашнє. Тому я перед від’їздом добу не сплю, а всього наготовлюю для Віктора, а потім, коли вертаюся, то одразу на базар і знову наварюю аби бачити, як чоловік наминає та хвалить.
Хоч і хочеться мені просто впасти на ліжко і два дні спати, але ж я люблю чоловіка.
Тим більше, що він харчується абияк, купує таке неїстівне, думає, що гарна обгортка і то буде смачно.
Он купив авокадо, для чого, чому?
– Якщо таке смачне, то чого ти його не з’їв, – питаю я його.
– Передумав, – каже він, – я певен, що ти його до чогось прилаштуєш, ти ж у мене така талановита!
І от мені те авокадо не дає спокою. Я ніколи такі салати не готувала. Не знаю чому, але мені не вдається щось таке новомодне з креветками і ягодами годжі. Та й вік у мене вже не той, сорок п’ять років, вже годі чогось вчитися нового та й не хочу я, краще робити бездоганно те, що вмієш, ніж так-сяк нове.
Діти наші вже вчаться, я навіть пробувати те авокадо не хочу, а хто ж його з’їсть, щоб я інші продукти з ним не псувала.
А далі пікнув в чоловіка телефон і на екрані висвітилося повідомлення: «Я знову прийду, ти тільки запроси».
От тобі й авокадо.
Чоловік глянув на екран, а далі на мене і зблід.
– Іринко, ти повір – нічого не було! Але я справді хотів це зробити… Найшло щось. Вона купила всього такого свіжого, заморського і почала господарювати на кухні. І замість того аби уявити її, як вона тут порається наступні дні. Я уявив тебе і твої вареники з сиром. Ти вибач мені, я більше ніколи такого не зроблю, я обіцяю!
– То так їй і напиши, – відказала я якомога спокійніше.
Поки чоловік писав я думала про те, що ми й справді забуваємо, яка ми цінність один для одного. Це правда. Інколи й мені моргає якийсь колега там далеко, мовляв, один раз, ніхто ж не дізнається. І тоді я уявляю поруч чоловіка і розумію, що не хочу забруднитися кимось, коли у мене є своя святиня.
Звичайно, що я пробачила, хоч для виду й розбила кілька тарілок, які давно треба було замінити. Зате ми помирилися як в юності, а потім їли авокадо, яке виявилося ще зеленим, зате тепер всім будемо казати, що авокадо, то таке собі, на смак як трава.
Принаймні, нам так, а комусь може й по-іншому, ми ж не нав’язуємо лише свою думку. Кожен має сам знати, як йому добре і як те добро не зруйнувати своїми ж руками.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
