Я сиділа на старенькому дивані у вітальні бабусі Катерини і нервово крутила в руках край своєї кофти. Я приїхала до неї, щоб спробувати «вирішити» наше житлове питання, і зараз відчувала, як душа йде у п’яти.
Я довго розповідала про труднощі: як дорого зараз коштує оренда квартири в нашому місті, як власник житла, дізнавшись про майбутню дитину, заявив про бажання підняти оплату. Бабуся спочатку слухала уважно, співчутливо киваючи.
— Це так несправедливо, Владо, — зітхала вона, — це справді важко.
Але щойно я перейшла до суті, її обличчя змінилося. Вона підозріло примружилася і запитала:
— А до чого ти мені все це розповідаєш? Яка мені з того користь?
Я зрозуміла, що далі тягнути час лише посилюватиме її підозри.
— Бабусю, — мій голос тремтів, — ми з Богданом думали, що наш квартирний клопіт можна вирішити, якщо ти погодишся переїхати у Спеціалізований заклад для людей поважного віку.
Я спробувала швидко перелічити переваги, щоб не дати їй оговтатися.
— Там за тобою буде постійний догляд, розумієш? Цілодобово чергує лікар, тобі не доведеться турбуватися про прибирання чи їжу. І там люди твого віку, ти зможеш спілкуватися, а не сидіти тут одна цілими днями!
Бабуся мене різко обірвала. Вона випросталася на дивані, і в її очах спалахнув холодний вогонь.
— Я так і думала! — її голос був наповнений образою. — Ви хочете вижити мене з моєї власної квартири! Навіть не сподівайтеся, Владо!
Я намагалася її заспокоїти:
— Бабусю, ніхто тебе не виживає! Це ж для твого комфорту!
— Для мого? — вона гірко засміялася. — Чому це я маю їхати невідомо куди, лише тому, що ви дитину надумали, але на щось більше — на власне житло — у вас розуму не вистачило? А тепер, замість того, щоб знайти роботу чи позичити грошей, ви вирішили скористатися моєю старою квартирою?
Бабуся наговорила мені ще цілу купу неприємних слів, згадуючи, як ми «користувалися» нею, коли були малими. Я, щоб остаточно не розхвилюватися у своєму стані, мусила швидко піти.
Я вийшла від неї розлюченою і ображеною. Тепер я навіть не знаю, як її умовити. Але і ростити дитину в орендованих кімнатах, де тобі постійно диктують умови, я не хочу.
Мене звати Влада. Через пів року я стану мамою. Можливо, дев’ятнадцять років — це не ідеальний вік для такого важливого кроку, але це вже вирішене питання.
Ми з моїм хлопцем, Богданом, ще не зареєстрували шлюб, але вважаємо цю формальність не настільки важливою для нашого спільного майбутнього. Богдан лише на рік старший за мене. Коли він дізнався про мою вагітність, він не втік, як це, на жаль, роблять багато його однолітків, а одразу ж перевівся на вечірню форму навчання в інституті і знайшов роботу. Це було його рішуче і свідоме рішення.
— Я не залишу вас, Владо, — сказав він мені тоді ввечері, коли ми обговорювали цю новину. — Ми впораємося. Я буду працювати, ти закінчиш свій інститут, коли буде важко. Ми знімемо маленьку квартиру, і це буде наше гніздечко.
Завдяки його роботі та моїм невеликим підробіткам фрілансером ми змогли орендувати невеличку квартиру. Я теж продовжувала працювати в міру сил, і якась копійка завжди капала.
Наші батьки, як мої, так і батьки Богдана, живуть у невеликих двокімнатних квартирах. Фінансово вони не в змозі вирішити наше житлове питання, надати нам власне помешкання чи хоча б допомогти з першим внеском. Тому ми могли покладатися лише на власні сили. Це було непросто.
Окрім наших власних клопотів, у мене є бабуся Катерина. Їй вже вісімдесят шість років, і вона, на жаль, сама не справляється по господарству. Вона живе одна у своїй досить просторій двокімнатній квартирі, яка, до слова, розташована у зручному районі.
Ми з мамою постійно бігаємо до неї, щоб зробити елементарні речі: прибрати, приготувати їжу, проконтролювати сантехніку чи електрику. Бабуся хоч і робить все сама. але ж не так як потрібно. Залишаючи її на самоті, ми дуже хвилюємося, що вона може щось ненароком створити, забувши вимкнути газову плиту чи електричні прилади.
Звісно, бабуся нам намагається довести, що все ще може робити сама. Мовляв, і в хорі вона співає і на курорти їздить і на екскурсії. Каже, що вік у паспорті і за відчуттям у неї не збігається. Каже, що й на побачення ще бігає. Ну, але ми з мамою мало те слухаємо і обидві розуміли, що постійний догляд їй потрібен, але мама працювала, а я скоро мала народжувати.
Одного разу, коли ми з мамою обговорювали ситуацію, мама сказала:
— Донечко, я вже не можу. Щодня після роботи бігти до неї, щоб перевірити, чи все вимкнено, це виснажує. І ти скоро будеш з дитиною. Нам потрібне якесь стабільне рішення.
— Можливо, є сенс подумати про спеціалізований заклад? — обережно запитала я.
— Я вже думала, — відповіла мама. — Але вона не погодиться просто так. Вона цінує свою незалежність, а головне вона цінує свою квартиру. Їй у голові ще молодість, ніяк не зрозуміє, що вона вже дуже стара людина.
Саме тоді в моїй голові і визрів план. Я вирішила, що наше житлове питання можна вирішити, якщо бабуся погодиться переїхати. Я розуміла, що це складний і, можливо, егоїстичний крок, але я думала про безпеку бабусі та про майбутнє моєї дитини. Життя в орендованому житлі з постійними переїздами — це не те, чого я хотіла для нашої родини.
Я поїхала до бабусі, щоб почати розмову здалеку. Я не могла одразу заявити про переїзд.
— Бабусю, ти навіть не уявляєш, як дорого зараз коштує оренда житла, — скаржилася я. — Нам із Богданом дуже важко.
— Так, так, я знаю, дитино, — співчутливо кивала вона, — ціни зараз просто шалені. Ми із Ігорем Петровичем коли в Буковель іздили минулої зими за добу стільки платили, що я й за голову узялась. Але воно того вартує, скажу тобі. Там такі краєвиди, так романтично…
— А наш власник квартири, він не в захваті, що у нас з’явиться дитина, — я навмисне додавала драматизму. — Він уже хоче підняти оплату. Уявляєш, як це важко, коли немає свого кута, коли ти постійно залежиш від чиєїсь волі?
Я довго скаржилася їй на життя, намагаючись викликати співчуття. Вона слухала уважно, але потім її настрій несподівано змінився. Вона перестала кивати, її погляд став підозрілим.
— А до чого ти мені все це розповідаєш? Я не можу допомогти вам фінансово, це ти знаєш. Так, у мене є пенсія, але й є своє життя, ось. ми із Ігорем Петровичем вирішили в Єгипет поїхати. Тур не будемо купувати уже на місці знайдемо готель. Тож поки я економлю.
Коли я виклала їй суть про переїзд, реакція була негайною і дуже емоційною, про що вже йшлося у нашому діалозі.
— Ти що надумала — хочеш вижити мене з квартири? Навіть не надійся! Та я ще й заміж вийду і житиму тут із чоловіком. Бач, мені догляд потрібен. та це тобі постійний нагляд треба, у 19 років не бачивши ні життя, ні світу надумати таке. Швидко ти зметикувала за мій рахунок. А не зажирно буде, га? — вона була розлючена.
Її слова про те, що ми не змогли заробити на власне житло, мене дуже образили, бо й вона у 19 житла свого не мала, їй квартиру держава на блюдечку подала. А от ми справді не маємо такої можливості, у нас дитина буде, нам потрібніше. Я, намагаючись не піддатися емоціям і не почати плакати, швидко пішла.
Я повернулася додому розбита і засмучена. Богдан одразу помітив мій стан.
— Що сталося? Бабуся нездорова? — запитав він, підходячи до мене.
— Ні, гірше. Я спробувала поговорити з нею про переїзд. І про її квартиру, — я сіла і розповіла йому про нашу розмову.
Богдан обережно обійняв мене.
— Владо, я розумію, що ти хотіла вирішити проблему. Але, можливо, ти була надто прямолінійною? Ми не можемо просто чекати, коли вона погодиться. Її квартира — це її безпека.
— Але, Богдане, — вигукнула я, — ми ж не кидаємо її! У тому закладі за нею доглядатимуть краще, ніж ми! Це було б і для неї краще, і для нас. Нам потрібніше, адже треба ростити дитину у гідних умовах у власному житлі!
— Я знаю, люба. Але її реакція зрозуміла. Вона відчуває, що ми її просто виганяємо заради майна. Ми не можемо змусити її.
Я вирішила, що мені потрібна допомога. Я зателефонувала мамі і докладно розповіла про свою невдалу спробу.
— Донечко, я ж казала, що вона не погодиться одразу, — зітхнула мама. — Ти пішла напролом.
— Але тепер вона на мене ображена! Я не знаю, як її умовити!
— Добре, — сказала мама, — ми спробуємо діяти разом. Я поговорю з нею. Можливо, вона послухає мене. Я підійду до цього питання з іншого боку: з боку її здоров’я та безпеки, а не з боку нашої квартири.
Тепер я покладаю великі надії на маму. Я дуже сподіваюся, що вона знайде підхід до бабусі і переконає її. Мені дуже не хочеться, щоб наша дитина росла, постійно переїжджаючи з місця на місце.
зрештою, бабуся стара людина і повинна розуміти, що нам потрібніше. А їй, що треба аж така велика квартира одній? Взагалі. по-людськи, то не я повинна була це запропонувати, а вона сама зважаючи на нашу ситуацію. Ну хіба ж не так?
Головна картинка ілюстративна
