Вернулася я від сусідки Гані з дивним відчуття, вона мене шпетила, що через мене невдало впала, бо допізна у мене була.
– Я тобі намагалася втовкмачити, що не треба тобі того даху зеленого, а на вулиці вже темінь, нічого не видно, то й отак і упала. Тепер через твою впертість маю отаку прикрість.
Її правда, я справді хочу перекрити дах на хаті, вірніше, діти запропонували.
– Мамо, доки буде той шифер стояти, вже й потріскав. Ми дах поміняємо, а ви собі оберіть колір.
От я й похвалилася сусідкам, що буде й у мене новий дах.
– А колір який буде?, – спитала мене тоді Ганя, – мої вирішили, що сірий, то на всі часи буде модний, мені він до всього пасує – і паркан такий, і криниця така. Бери сірий.
– Чого сірий, – каже інша Марія, – бери червоний, пів вулиці з червоним, та й так файно пасує, йдеш, а всі хати як на підбір.
Далі вони між собою зчепилися, який колір кращий, а я тоді й бовкнула:
– Не сваріться, я хочу зелений.
Вони руками сплеснули.
– Та ні в кого в селі такого нема, – каже Ганя.
– Та він і не пасує тобі до подвір’я, – каже Марія
– То й що? Хочу і все.
Я думала, що на тому крапка, але ж Ганя така, що то лишень її хата має бути особлива. Прийшла до мене і давай переконувати, що то й не практично, не модно і нащо так себе виокремлювати?
– Ганю, – кажу я їй, – ти чого? Я що за твої гроші його роблю, що тобі так то в серце впало? Який хочу такий собі і роблю.
От вона й засиділася, я вже їй на останок кажу:
– Ганю, я не хочу аби моя хата була модна, я хочу аби моя хата була весела.
Та фиркнула і пішла.
Не зрозуміла.
Колись я жила в хаті під сірою черепицею. Там мені не було весело. Мама чомусь мене не любила, ніколи не пожаліла, не приголубила. Тільки й чула її «Тамаро!», наче вже щось не так. Вона думала, що моя старша сестра буде її доглядати довіку, але так не сталося, бо сестра вийшла заміж і виїхала з країни. У неї залишилася тільки я, але вона ніяк не змінила свого ставлення до мене.
Коли я вийшла заміж, то ми з чоловіком вирішили будувати свою хату. Важко було, бо часи були такі, що на все треба чекати, а майстрів на руках носити. Так ті майстри мені хату вибудували, що ні одного рівного кута нема. Як вже прийшов зять до мене, то ремонт робив і каже:
– А хто ж то вам хату так збудував? Жодного прямого кута, тут взагалі навскіс йде до вікна, як я то маю вирівняти?
Так от, збудували ми хату, поселилися, але не поселилося в цій хаті щастя. Забрала я маму жити до нас і тут почалося – ніяк вона з моїм чоловіком не знаходили спільну мову.
Ніколи йому не змовчувала, ніколи не поступалася, от так і жила я всі роки – в клопотах та непорозуміннях. Не знаю чи й щиро сміялася колись під цим дахом, хіба як діти малі були.
Отак іду з роботи, а хати видніється дах і так мені на серці стає важко, що знову мене там чекає, чи чоловік тверезий, чи мати мовчить, чи діти чемні. Як я не могла весни дочекатися, лиш зазеленіє і я вже рада, що потепліє, і я можу спати в стодолі, і мені буде тепло. Як було мені, коли хата велика, чотири кімнати, а я маю шукати ночівлю?
Відтоді дуже зелений колір люблю. Донька нічого на мій вибір не сказала, лиш плечима стенула:
– Мамо, то ж просто колір, скоро й уваги звертати не будете.
– Ні, доню, буду. Нарешті моя хата буде весела, – кажу і усміхаюся.
