Знаєте, я багато чого в житті встигла побачити, як і історій зі спадщиною, так і сімейних негараздів, але те, що сталося зі мною півроку тому – ну ні в які ворота. Справа в тому, що мій чоловік переписав на свою другу сім’ю 60% від власної спадщини. Я в першу чергу здивувалась новині, що у нього є друга сім’я. Однак, що стало останньою краплею, так це частка, яка їм залишена. Я розумію, що він був доброю людиною, що дбав про ближніх, але ми його перша сім’я. Так, він мене зрадив, але саме завдяки мені він заробив все, що має і тільки ми підтримували його у непрості хвилини. А тепер виходить, що цінність для нього несе друга сім’я, а ми хто? Просто доповнення, щоб жити нудно не було?
Я намагалася розмовляти з ними, але вони не йдуть на контакт. Мабуть, вже дізналися щодо залишеної їм частки і навіть слухати нас не бажають, тому що фактично стали багатими. Найсмішніше, що вони навіть не зможуть грамотно розпорядиться спадщиною. У них ні досвіду ні розуміння у справі, яку чоловік залишив їм фактично у власність.
І навіть зараз, коли я пишу ці рядки, у мене на очах навертаються сльози. Я не розумію як він міг так винити з нами і нічого не розповісти. Навіть перед самим кінцем він до останнього зберігав цю таємницю, для чого? Щоб здивувати нас? Я щиро не розумію його мотивів.
Мої діти повністю підтримують мене і також здивовані раптовою появою братів і сестер, про яких вони ніколи не знали. А ті поводять себе, як ніби наша рівня. З якоюсь навіть зверхністю, мовляв ось ми все знали, а ви всі ці роки жили і ні про що не здогадувались.
А коли проводжали чоловіка у останню путь? Цирк, сором. Я плакала не від втрати, уже ні. Мене пригнічувало розуміння, що всі знайомі, родичі, колеги, бачать ще одну заплакану “вдову” і її дітей. Вони там усі влаштували справжню сцену з втрачанням свідомості і стрибанням у яму за моїм чоловіком. Я зайва була, розумієте? Я була зайва, хоча це я його дружина, не вона.
Не знаю, як усе пережити, адже ж я ні про що не здогадувалась. Сини узагалі звернулись у відповідні структури, аби з’ясувати, хто ж ці люди насправді. Налаштовані рішуче – хочуть довести, що саме ми маємо право на все.
А мені так прикро за них. Вони ж вірять і досі, що тато святий. А що ж з ними буде, коли вони дізнаються, що той усе це з нами свідомо зробив.
Як нам тепер його пам’ятати. таким, яким був при житті, чи таким, яким став після його завершення?
Головна картинка – ілюстративна.
