Ще б. Сергій – великий добродушний хлопець, який працює зі мною в автосервісі, спеціалізуючись на регулювання кутів розвалу і сходження, в особливих “косяках” на особистому фронті помічений не був: інших жінок немає, дружину не ображає, дітей любить, випивку вживає помірно. Загалом, якщо і не ідеальний сім’янин, то до ідеалу досить близький.
– Розповідай, давай, не затягуй, – зацікавлено підганяв Сергія бригадир Саша, – краще сам признавайся в гріхах, тобі ж легше буде.
– Так що розповідати?.. – розгублено промовив Сергій. – Прийшов вчора додому, ліг спати, а вранці прокидаюся – сумка стоїть зібрана, дружина свариться, я зрозуміти нічого не можу.
– Прямо просто так з дому вигнала?
– Нє, ну не те щоб – просто так. Але привід – дивина. Сергій повернувся до бригадира.
– Сань, а ти дрантя востаннє де купував?
– Та як зазвичай, на швейній залишки, – спантеличено відповів Саша, – а ганчір’я-то тут при чому? Ти давай розповідай, не зістрибуй з теми.
– Ну там як вийшло. Ви ж учора розійшлися, а я ще залишився, пам’ятаєте? Сусід до мене заїхати повинен був, масло поміняти. Так ось, заливаю масло, ганчірка потрібна, щоб щуп протерти. Ну, я в мішок, схопив, не дивлячись, першу-ліпшу. Коли масло міняти закінчив, в кишеню спецівки її за звичкою сунув, а спецівку додому прати поніс. А сьогодні вранці дружина з пральної машини речі дістає, і ця ганчірка із кишені їй під ноги випадає. Вона її побачила, і – понеслося!.. Недопрацьовують вони там, на швейній, хоч би на шматки цілі речі різали.
З цими словами Сергій дістав з кишені ганчірку – винуватицю сімейних проблем, розгорнув її, і на долоні показалися маленькі, витончені жіночі сподні. Ну, знаєте, такі, які не зовсім три мотузочки, але щось дуже до цього близьке. Чи то танго, то чи манго – я в класифікації спіднього не сильний. Колись вони були білими, але зараз їх покривали плями від масляних розводів. Спочатку ми дружно пореготали над Сергієм, потім над ситуацією, потім разом з Сергієм – над ситуацією, і лише після сеансу сміхотерапії, почали думати, як відновити окремо взятий осередок суспільства.
Побоялися, що відчувши свободу, як будь-який нормальний чоловік, присяде наш розвальщик на чарчину, в результаті чого посвариться з кутами розвалу і міліметрами сходження. А це рекламації від незадоволених клієнтів і репутаційні втрати для всього сервісу. А воно нам треба? Ні, воно нам не треба. Значить треба Сергія з дружиною помирити.
На щастя, ніяких хитрих планів вигадувати не довелося: з Сергієвою дружиною дружила дружина нашого Саші-бригадира, так що просто подзвонили їй і пояснили ситуацію, що склалася. А ввечері, коли обидві дівчини прийшли в сервіс, просто вивалили весь мішок дрантя на підлогу і стали перебирати ганчірки на предмет наявності в них спіднього. В результаті знайшлися ще двоє трусяк аля три гнитки і одні безрозмірні моделі «бабусине щастя». Справедливість восторжествувала, підозрілість в очах Сергієвої дружини пропала, сім’я була врятована, в загальному, хеппі-енд в повний зріст. А видаючи зарплату на початку наступного місяця, Саша так мимохіть заявив розвальщику:
– Я з тебе, до речі, сто п’ятдесят гривень вирахував. За спідні.
– Які ще спідні?! – розгубився хлопець, – так мені навпаки премію за них видати треба! Я через твою некондицію, знаєш, скільки нервів зіпсував ?!
– Знаєш, Сергію, – задумливо промовив бригадир, – десять років на нашій швейній ганчір’я беремо, і жодного разу нікому “три нитки” не траплялися. Не шиють у них такого. Вже не знаю, чи то ти везучий такий, чи то просто не всю історію нам розповів. Але повір мені, що якби не купив я на свої особисті сто п’ятдесят гривень в магазині три пари того добра, та не засунув їх нишком в мішок з ганчір’ям, нервів ти б витратив набагато більше.
З мережі.
Фото – ілюстративне.
