“А мої діти тобі не онуки?” – дивлюсь на маму. Така чорна несправедливість мене глибоко вразила, бо ж ніколи моя мама не виказувала того, що їй дорожчий хтось із нас – двох її дітей. І все те, що відкрилось нині мене так глибоко вразило

“А мої діти тобі не онуки?” – дивлюсь на маму. Така чорна несправедливість мене глибоко вразила, бо ж ніколи моя мама не виказувала того, що їй дорожчий хтось із нас – двох її дітей. І все те, що відкрилось нині мене так глибоко вразило.

Я все ще хотіла сісти в авто і вже мала б їхати, але мама стала перед ворітьми не даючи змоги виїхати з подвір’я.

— Алло, ти не поїдеш одна, – говорила мені мама, – Виходь з авто, буди дітей і забирай їх з собою. Не думала, що дійде до такого, доню. Що ти тут влаштовуєш?

Та я й сама не думала, що ось так все оберне. Я просто не очікувала від рідної матері сцен. Тим паче, що діти сестри буквально жили у матері роками. Та от, як діло дійшло до Лілії і Сергія – моїх дітей, так мама і показала, хто їй дорожчий.

Я – пізня дитина своєї матері. Сестрі було 13, а я лиш на світ попросилась. Батьки мене любили, балували, Катеринка не ревнувала, навпаки тішилась тим, що її мрія здійснилась і тепер у неї теж є сестричка.

Сестра вивчилась, вийшла заміж. Діток у Катеринки і Олексія троє і всі вони жили з моїми батьками роками. Тож я у свої десять вже була не одна у батьків, нас було четверо.

Катя – сестра моя, з чоловіком, їздили на заробітки багато років поспіль. У них не було власного житла, мріяли вони про великий будинок, от на нього і заробляли.

Я в інститут пішла, як мрія моєї сестри таки здійснилась і вони стали власниками величезного будинку під столицею. У гуртожитку я й дня не жила, бо сестра мене забрала до себе на час навчання. У мене навіть кімната власна там досі є.

Але власний дім під містом не означав того, що сестра припинила їздити за кордон. Тепер вони заробляли гроші на власну справу. За старшу у домі була я, а коли приходило літо, так їхали ми з племінниками до моїх батьків на канікули.

Самі розумієте, що ще змалку я бачила, як мої батьки допомагають сестрі із її дітьми. Навіть, коли не стало мого батька, мої племінники, вже підлітками, їздили в село, бо ж там у них були друзі і свобода, якої в міському будинку не отримати.

Зараз мені 30 і я мама двох прекрасних діток – Лілії і Сергійка. З чоловіком останнім часом відносини зіпсувались і ми поки живемо окремо. Раніше я була в декреті і гроші в сім’ю приносив чоловік, та от коли він пішов, я мусила виходити на роботу.

Звісно, що я не могла залишити двох дітей старшому з яких – п’ять, одних у квартирі. Ще перший час вони ходили до садочку, але в липні його закрили на капітальний ремонт, тож я набрала маму:

— Готуйся, бабусю, везу тобі своїх бешкетників.

Але мама одразу сказала, що виручити мене не може – не той вік:

— Аллочко, ти мене пробач, але в сімдесят чотири бігати за двома малими дітками я ні сил ні змоги не маю. Та й ноги вже ледь носять, тут аби зі стільця підвестись. Побудете трішки, але залишити в себе я їх не зможу.

Я не сприйняла слова матері серйозно, адже вона попри свій вік і спритна і активна. Та й що там робити, як у дворі і пісочниця і батут і гірка є? Та й вони граються удвох, не треба забавляти. Просто наглянути і все.

Я побула у мами два тижні, побачила, що мої янголятка освоїлись, і спокійна почала збиратись у місто, адже відпустка добігала завершення:

— Завтра їду, – кажу матері ввечері. – Малим нічого не казатиму, аби не хлюпали носами. Вже потім скажеш, що я на вихідні приїду.

Та от мама сказала, що я повинна малих із собою забрати, бо ж вона з ними залишатись не буде. Мама була настроєна рішуче і не чула моїх вмовлянь і пояснень. Все їй:

— Я вже стара. Не зможу я дивитись за такими дітьми малими.

Наступного ранку, коли я тихцем намагалась поїхати, мама стала на воротях і не випустила мене доти, доки я не забрала своїх дітей. У місто ми приїхали всі разом.

Я була дуже ображена і вражена маминою поведінкою. Виявилось, що лиш діти сестри й дорогі, а от мої – ніхто і з ними важко.

Але ж то не все, бо мене набрала Катя і давай вичитувати за те, що я була не права, що сказала мамі зайвого і взагалі не бережу нашу неньку.

— Тобто, як з твоїми дітьми допомагати, так мама і здорова і при силі, а вже, як справа дійшла до моїх, так я сама повинна справлятись? Де справедливість, коли мама лиш одній дитині допомагає?

Я таки найняла няню, мусила знайти інший садочок і в мене нині майже вся зарплатня йде на те, аби все це оплатити. З мамою я й досі розмовляти не хочу, як і з сестрою, яка ще й захищає її.

Ображає ще й те, що обидві кажуть: я в цій ситуації не права і нічого не розумію. Але я ясно бачу, що в скрутну хвилину від мене відвернулась найрідніша людина.

Ну хіба ж не так, скажіть?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page