Павутина в усю стіну, звисаючі ледь не до підлоги шматки шпалер, терпкий запах присутності мишей. Маргарита несміливо спинилась на порозі. Зять не підіймаючи очей заніс останню торбу з машини і сказавши «Бувайте!», швидко виїхав з подвір’я. « — Ось я і вдома!» подумала Маргарита і розплакалась.
В інших кімнатах нічим не краще. Схоже миші таки заселили цей дім, бо їхнє пищання і шарудіння було чутним скрізь. Ліжка дбайливо заправлені. На вікнах зшиті вручну занавіски. Підлога де-не-де провалювалась під ногами, якби не старенький коврик, мабуть нога застрягла б.
Підійшла до вікна, спробувала відчинити. Даремно. Заклеєні скотчем і залиті фарбою. Поглянула крізь брудну шибку в двір:
— Так і є. Зовсім забула. Тут ще й сарай і літня кухня. Треба поглянути.
Не встигла дійти крізь височезний бур’ян, яким густо поросло усе подвір’я, до будов, як почула що хтось кличе. На порозі стояла молода і приємна жінка.
— А я бачу машина під’їхала, речі вивантажили. Я сусідка ваша. Раніше приглядала за бабчиною хатою, аби не розтягли місцеві злодюжки. Ой! Я Віка. За вами повернуться, бо жити тут навряд одразу можна!
— Доброго дня, Вікторіє! – усміхнулась щиро Маргарита, – Ні не приїдуть, а якщо і з’являться я уже не повернусь туди де була. Тож від сьогодні я ваша нова сусідка. Маргарита Леонідівна.
Віка обійшла з Маргаритою Леонідівною увесь двір. Показала кожнісіньке дерево в чималому садочку.
— Від нас траса в двох кілометрах. Тут усе продається, – весело щебетала, – у кожного сади і городи величезні. Все на продаж. Я й не працюю. Пів дня продаю, пів готую товар на наступний день. Звикнете і Ви до такого ритму.
Сусідка все говорила і говорила нахвалюючи їхнє село і людей. Тут таки зателефонувала до когось і попросила прийти викосити подвір’я і сад від трави.
— Не буду у Вас нічого розпитувати, але зараз же зателефоную сестрам і ми швидко лад у хаті наведемо.
Маргарита Леонідівна і охнути не встигла, як на подвір’ї уже працював молодик з мотокосою, а п’ятеро прудких дівчат мили, мели, щось виносили, щось з веселим сміхом тріпали і знову заносили в дім.
— У мене плов на вечерю, мовила Вікторія, – Усі до мене, будемо з новою сусідкою знайомитись.
Ночувала перший тиждень Маргарита Леонідівна у Вікторії, аж поки не навели усі разом лад у домі і не вигнали звідки маленьких сіреньких господинь. Почала по трошки обживатись. Носити яблука груші і ягоди з саду на продаж. А інколи все ж з тугою згадувала минуле, адже ж все так гарно починалось…
— Мамо у нас двійня буде, – радо співала в трубку донька, Ти ж розумієш, я без твоєї допомоги ніяк. Приїжджай.
Маргарита Леонідівна звільнилась спродала чималу господу і полетіла до доньки на допомогу. Рік сиділа без виїзду перучи бавлячи і агукаючи з двома непосидами.
— А може ну його те ваше село? – одного разу мовив зять, – Дивіться, як ми дружно разом живемо. Продайте добрим людям ту хату в селі і живіть з нами. А дружина на роботу вийде. І ремонт шикарний зробимо!
Як не відмовляли Маргариту Леонідівну від того кроку подруги, вона продала дім і переїхала до доньки. Перших три роки доки діти були ще геть малими, усе було добре. А вже, як пішли в садок почались перші непорозуміння.
— Та не можу я вас на гостину до нас запросити, – голосно розмовляв по телефону зять, – у нас хата рукавичка, ніде й стати. П’ять чоловік на сорока квадратах живе. Підлога і та зайнята.
Маргарита Леонідівна вперше відчула – вона зайва. Потім були і нічні розмови зятя з донькою за зачиненими дверима. Про те, як важко утримувати йому дітей і її маму. Про те, як мало їм усім місця і що йому не просто жити в таких умовах і що потрібно щось уже думати.
Врешті Маргарита Леонідівна не витримала і попросила у доньки з зятем підшукати на гроші, які залишились від продажу її дому якусь, хоч маленьку хатинку недалеко від міста. Знайшли. Привезли і залишили. Вийшло, що ще й Маргарита винна. Мовляв, понавигадувала собі казна чого.
Через пів року після того, як Маргарита переїхала до нового дому, донька вперше зателефонувала:
– Мамо, морози на носі. Завтра Павло тебе забере.
— І тобі привіт, доню! Я жива усе в порядку. – і поклала слухавку.
Наступного дня на подвір’я заїхало зятеве авто. Донька сиділа в машині, але навіть не вийшла. Маргарита Леонідівна винесла з погріба картоплі, моркви, цибулі, яблук, груш. Дала в руки здивованому зятеві торбу з молочними продуктами.
— Їдьте з Богом, діточки!- мовила тихо, – Надіюсь ви ніколи в житті не будете на моєму місці. А якщо і опинитесь, нехай вам Бог пошле таких сусідів, як ось у мене.
Маргарита Леонідівна, як не старається, а досі не спілкується з донькою, але передачі з городиною і продуктами передає щотижня. Донька не може зрозуміти: невже життя з нею було таким поганим, що мама аж у такі умови втекла. Поки пробачити неньку вище її сил. Хоча… У неї теж ростуть діти.
Автор Анна Корольова.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
