fbpx

«А може, це я був поганим чоловіком?! Можливо, мало уваги їй приділяв? Було ж колись: усі друзі мені заздрили, захоплюючись Ніночкою-красунею. Усе ж до ладу: і врода, й постава, і вдача сумирна та лагідна». Майже 40 років прожили душа в душу. А тут його кохану дружину останнім часом немов підмінили

«І чому моя Нінка такою лихою стала? Старість на неї так вплинула чи інша яка причина?» – розмірковував Петро, поволі чимчикуючи до лісу.

Ліс!.. Єдиний прихисток останнім часом для його ліричної сутності. Удома ж – завжди сердита дружина, а тут – спокій. Зведе в небо погляд – сосни лапатими гілочками в синяву впираються, роззирнеться навкруги – краса невимовна, вдихне на повні груди напоєного цілющою живицею лісового повітря – бадьорість заграє у кожній клітинці тiла. Усі негаразди розвіються. І повернеться Петро після прогулянки додому спокійний та врівноважений… Сьогодні дружина знову його лаяла. Дорікала прогулянками до лісу.

– Та я ж ходжу туди раз на тиждень! – виправдовувався.

– А чого без діла швендяти?! – гримнула. – Аби вдома нічого не робити?

Так слово за слово – і знову посварилися.

«А може, це я був поганим чоловіком?! Можливо, мало уваги їй приділяв? Було ж колись: усі друзі мені заздрили, захоплюючись Ніночкою-красунею. Усе ж до ладу: і врода, й постава, і вдача сумирна та лагідна».
Майже 40 років прожили душа в душу. А тут його кохану дружину останнім часом немов підмінили на злющу Кайдашиху. Недаремно вже й сусіди її так величають. А друг Микола, колишній вчитель, невтомно при розмові повторює: «Дивні метаморфози. Куди поділася твоя сумирна Ніночка?»

Петро повільно підходив до лісу. Легкий вітер приніс на крилах неповторний аромат сосни та лісових трав. Раптом щось з розгону гепнулося йому об ногу. Рвучко обернувся і здивовано поглянув на собаку, який весело підстрибував поруч, вимахуючи хвостом.

– Друже?! От капосна Нінка! Просив же її не випускати собаку…

Аж плюнув спересердя і, гримнувши на пса, занурився в обійми лісу…

Не встиг Петро пройти й кількох десятків кроків, як натрапив на великого гриба-боровика, що гордо стримів із піщаного ґрунту.

«Красень!» – захоплено вигукнув, і вже за якусь мить гриб опинився в кошику. Незабаром надибав ціле грибне царство. Вже закінчував наповнювати кошика, як враз зайшовся гавкотом собака. Аж скаженів: то поривався бігти вперед, то назад повертався, гріб лапами землю, але, врешті, не витримав і рвонув углиб лісу. Петро здивовано поглянув услід собаці й хотів зрізати молоденьку бабку, аж тут раптом повернувся Друг і, прожогом пролетівши повз нього, зник із поля зору.

«Що за чорт?!» – видихнув Петро.

Просто на нього, вслід за псом, мчала розлючена дика свиня з цілим виводком поросят. Кошик полетів на землю, а чоловік миттю видерся на найближчого ще молодого дуба.

– От халепа!

Петро сидів на найвищій гілці й злякано відхекувався. А люта свиня розійшлася на не жарт: пошматувала кошика, порозкидала гриби, а тоді взялася рити землю навколо дуба. Свиня риє і риє, в Петра ж душа холоне зі страху. «А що, як підкопає дуба, й він упаде?» – так думав, тримаючись за гілку.

Час збігав. Свиня, напевно, вирішила перепочити, бо вляглася на оголене коріння дуба і порохкувала, коли смугасті дітлахи щоразу тицялися рильцями в бік…

Сонце повільно котилося до горизонту. В Петра вже затерпли руки. «Йшла б звідси, вража пикo!» – лаявся, кидаючи донизу маленькі гілочки.

Та куди там! Грізна окупантка знову заходилася біля дуба… Вже й перші сутінки опустилися на землю. Таємнича тиша лісу, закутана серпанком вечора, заворожувала красою. Та Петрові було не до того. Страшенно втомлений, закляклими руками й ногами він із останніх сил намагався втриматися.

– Ох, гірка моя годинонька! Не таким я уявляв закінчення земного шляху. Не таким… Отче наш…

Слова молитви враз перервали якісь голоси. Прислухався. Хтось щось кричав, гавкали собаки. На радість Петра дика льоха поспішила забрати свій виводок і гайнула вглиб гущавини. Трохи перечекавши, Петро обережно почав спускатися донизу. На півшляху враз зламалася під ногою гілка, і він з тріскотом полетів на землю. Упав так, що аж дух забило, але крізь затуманену свідомість почувся знайомий голос:

– Ой, Господи, вδився!

Чиїсь руки його злякано обмацували, трясли за плечі.

Над ним схилилася розхристана й перелякана Ніна, а неподалік стояли односельці, озбpоєні палицями, дехто – й pушницями.

– Що за партизанський загін? – поволі підвівся Петро.

– Живий! Серденько моє! – обхопила за шию дружина, мов навiжена.

– Метаморфози! – похитав головою Микола, й усі весело розсміялися…

Після цього Нінку знову як підмінили. Стала тиха й лагідна, слова різкого не мовить. А Петро іноді, пригадуючи пригоду в лісі, нишком підсміювався:

– Хто б подумав, що причиною злагоди в домі стане свиня! От чудасія!

Автор – Ірина ЯСІНСЬКА, с. Тупальці, Житомирська область.

За матеріалами – Українське слово.

Фото ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page