«І чому моя Нінка такою лихою стала? Старість на неї так вплинула чи інша яка причина?» – розмірковував Петро, поволі чимчикуючи до лісу.
Ліс!.. Єдиний прихисток останнім часом для його ліричної сутності. Удома ж – завжди сердита дружина, а тут – спокій. Зведе в небо погляд – сосни лапатими гілочками в синяву впираються, роззирнеться навкруги – краса невимовна, вдихне на повні груди напоєного цілющою живицею лісового повітря – бадьорість заграє у кожній клітинці тiла. Усі негаразди розвіються. І повернеться Петро після прогулянки додому спокійний та врівноважений… Сьогодні дружина знову його лаяла. Дорікала прогулянками до лісу.
– Та я ж ходжу туди раз на тиждень! – виправдовувався.
– А чого без діла швендяти?! – гримнула. – Аби вдома нічого не робити?
Так слово за слово – і знову посварилися.
«А може, це я був поганим чоловіком?! Можливо, мало уваги їй приділяв? Було ж колись: усі друзі мені заздрили, захоплюючись Ніночкою-красунею. Усе ж до ладу: і врода, й постава, і вдача сумирна та лагідна».
Майже 40 років прожили душа в душу. А тут його кохану дружину останнім часом немов підмінили на злющу Кайдашиху. Недаремно вже й сусіди її так величають. А друг Микола, колишній вчитель, невтомно при розмові повторює: «Дивні метаморфози. Куди поділася твоя сумирна Ніночка?»
Петро повільно підходив до лісу. Легкий вітер приніс на крилах неповторний аромат сосни та лісових трав. Раптом щось з розгону гепнулося йому об ногу. Рвучко обернувся і здивовано поглянув на собаку, який весело підстрибував поруч, вимахуючи хвостом.
– Друже?! От капосна Нінка! Просив же її не випускати собаку…
Аж плюнув спересердя і, гримнувши на пса, занурився в обійми лісу…
Не встиг Петро пройти й кількох десятків кроків, як натрапив на великого гриба-боровика, що гордо стримів із піщаного ґрунту.
«Красень!» – захоплено вигукнув, і вже за якусь мить гриб опинився в кошику. Незабаром надибав ціле грибне царство. Вже закінчував наповнювати кошика, як враз зайшовся гавкотом собака. Аж скаженів: то поривався бігти вперед, то назад повертався, гріб лапами землю, але, врешті, не витримав і рвонув углиб лісу. Петро здивовано поглянув услід собаці й хотів зрізати молоденьку бабку, аж тут раптом повернувся Друг і, прожогом пролетівши повз нього, зник із поля зору.
«Що за чорт?!» – видихнув Петро.
Просто на нього, вслід за псом, мчала розлючена дика свиня з цілим виводком поросят. Кошик полетів на землю, а чоловік миттю видерся на найближчого ще молодого дуба.
– От халепа!
Петро сидів на найвищій гілці й злякано відхекувався. А люта свиня розійшлася на не жарт: пошматувала кошика, порозкидала гриби, а тоді взялася рити землю навколо дуба. Свиня риє і риє, в Петра ж душа холоне зі страху. «А що, як підкопає дуба, й він упаде?» – так думав, тримаючись за гілку.
Час збігав. Свиня, напевно, вирішила перепочити, бо вляглася на оголене коріння дуба і порохкувала, коли смугасті дітлахи щоразу тицялися рильцями в бік…
Сонце повільно котилося до горизонту. В Петра вже затерпли руки. «Йшла б звідси, вража пикo!» – лаявся, кидаючи донизу маленькі гілочки.
Та куди там! Грізна окупантка знову заходилася біля дуба… Вже й перші сутінки опустилися на землю. Таємнича тиша лісу, закутана серпанком вечора, заворожувала красою. Та Петрові було не до того. Страшенно втомлений, закляклими руками й ногами він із останніх сил намагався втриматися.
– Ох, гірка моя годинонька! Не таким я уявляв закінчення земного шляху. Не таким… Отче наш…
Слова молитви враз перервали якісь голоси. Прислухався. Хтось щось кричав, гавкали собаки. На радість Петра дика льоха поспішила забрати свій виводок і гайнула вглиб гущавини. Трохи перечекавши, Петро обережно почав спускатися донизу. На півшляху враз зламалася під ногою гілка, і він з тріскотом полетів на землю. Упав так, що аж дух забило, але крізь затуманену свідомість почувся знайомий голос:
– Ой, Господи, вδився!
Чиїсь руки його злякано обмацували, трясли за плечі.
Над ним схилилася розхристана й перелякана Ніна, а неподалік стояли односельці, озбpоєні палицями, дехто – й pушницями.
– Що за партизанський загін? – поволі підвівся Петро.
– Живий! Серденько моє! – обхопила за шию дружина, мов навiжена.
– Метаморфози! – похитав головою Микола, й усі весело розсміялися…
Після цього Нінку знову як підмінили. Стала тиха й лагідна, слова різкого не мовить. А Петро іноді, пригадуючи пригоду в лісі, нишком підсміювався:
– Хто б подумав, що причиною злагоди в домі стане свиня! От чудасія!
Автор – Ірина ЯСІНСЬКА, с. Тупальці, Житомирська область.
За матеріалами – Українське слово.
Фото ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!