– Мамо, я не можу більше так жити! – мовила я, тримаючи телефон, де щойно розмовляла з Олексієм. – Він пропонує одружитися і переїхати до іншого міста, де ми зможемо почати нове життя. А ви з татом хочете, щоб я назавжди залишилася вашою помічницею!

Мама стояла біля вікна, тримаючи в руках чашку з чаєм, і її очі наповнилися сльозами.

– Доню, як ти можеш так говорити? Ми з татом завжди робили все для сім’ї. Твій брат ще малий, йому потрібна сестра. А ти ти ж наша старша, ти повинна допомагати!

– Допомагати? – мій голос тремтів від емоцій. – Я вже стільки років присвячую йому! Готую, перу, веду на гуртки, а тепер ще й на роботі в школі маю за ним доглядати? Коли ж моє життя, мамо? Коли я зможу дихати вільно?

Тато увійшов до кімнати, почувши наші голоси.

– Що тут відбувається? – запитав він суворо. – Ти знову про того хлопця? Я ж сказав: забудь про нього. Поки брат не виросте, ніяких залицяльників. Ти працюєш у школі – це ідеально. Забираєш його після уроків, відводиш на англійську. Все продумано.

– Продумано для кого? Для мене? – я відчула, як сльози котяться по щоках. – Я люблю вас обох, ви найкращі батьки. Але я не можу поступатись всім своїм майбутнім. Олексій каже, що в його місті є друг, який допоможе з роботою. Ми зможемо жити самостійно!

Мама поставила чашку і підійшла ближче.

– А ми з татом? Хто нам допоможе? Бабуся вже не молода, а ми на роботі цілий день. Ти ж не кинеш нас, правда?

Я стояла там, розгублена, серце розривалося на шматки. Як покинути тих, кого люблю найбільше?

Все почалося так чудово. Я завжди пишалася своєю сім’єю. Мама і тато були прикладом для всіх сусідів – вони трималися за руки на прогулянках, сміялися разом над жартами, і наш дім завжди пахнув свіжою випічкою чи смаженим м’ясом.

Тато працював на заводі, мама – у магазині, але ввечері вони знаходили час для нас. Ми гралися в карти, дивилися фільми, і я відчувала себе найщасливішою дівчинкою в світі.

“Ти наша принцеса,” – казав тато, поправляючи мені волосся. Мама додавала: “І завжди будеш.”

Коли мені виповнилося чотирнадцять, батьки вирішили, що настав час для ще однієї дитини. “Сім’я має бути великою,” – сказала мама з усмішкою. Я була в захваті від ідеї мати молодшого братика чи сестричку.

Через рік народився Богданчик. Він був таким крихітним, з великими очима, і я відразу полюбила його. “Дивись, Соломійко, це твій брат,” – прошепотіла мама, тримаючи його на руках. Я годувала його з пляшечки, коли батьки були зайняті, і це здавалося пригодою.

Але через півтора року мама оголосила: “Я повертаюся на роботу раніше. Треба заробляти більше для сім’ї.” Тато кивнув: “Так, доню, ти ж старша, допоможеш.”

З того моменту мій світ перевернувся. Бабуся приходила вдень, але ввечері йшла до своєї квартири. Я залишалася з Богданом. Готувала йому кашку, прала пелюшки, вкладала спати.

Батьки поверталися втомлені, падали на диван. “Соломійко, ти молодець,” – казали вони, але я бачила, як мої оцінки в школі падають. Уроки робила поспіхом, бо брат плакав ночами.

Одного вечора я сиділа за столом, намагаючись вчити математику, а Богдан тягнув мене за руку: “Сестричко, пограй!” Мама увійшла: “Що, знову не встигла? Скільки можна сидіти в телефоні?”

– “Мамо, я не в телефоні! Я з братом весь день!” – відповіла я. Тато додав: “Не вигадуй. Ти ж любиш сериали дивитися. Краще допомагай більше.” Я ковтнула образу, але промовчала. Люблю їх, не хочу засмучувати.

На щастя, коли Богдану виповнилося три, його віддали до дитсадка. “Тепер легше буде,” – сказала мама. І справді, я мала більше часу. Зосередилася на уроках, підтягнула оцінки.

Вчителі хвалили: “Соломія, ти здатна дівчина!” Я мріяла про майбутнє. Після школи хотіла вступити до університету в сусідньому місті – на факультет права. “Стану юристкою, допомагатиму людям,” – розповідала подругам.

Але коли я поділилася планами з батьками, тато насупився: “Нізащо. Ти залишаєшся вдома. Брат потребує тебе.” Мама додала: “Ми не можемо без твоєї допомоги. Поступай до кулінарного коледжу тут, поруч. Хвилин двадцять пішки.”

Я сперечалася: “Але я хочу права! Це моя мрія!” – “Мрії – це добре, але сім’я важливіша,” – відрізав тато. Я плакала ночами, але вони вмовили. “Для нас це важливо,” – казала мама, обіймаючи.

Спочатку в коледжі я ходила як у тумані. Готувати? Я ж мріяла про закони! Але викладачі були добрими, одногрупники веселими. “Соломійко, спробуй цей соус,” – казав наш шеф. Я втягнулася.

Навчилася пекти торти, варити супи, декорувати страви. “Ти маєш талант,” – хвалили. Закінчила з гарними оцінками і влаштувалася в затишне кафе в центрі міста. Там пахло кавою і свіжим хлібом, відвідувачі посміхалися.

Саме там я познайомилася з Олексієм. Він приходив щодня на обід – високий, з теплими карими очима і легкою усмішкою. “Що сьогодні смачненьке?” – питав він.

Я відповідала: “Спробуйте наш фірмовий салат з куркою.” Одного разу він затримався: “Ти завжди така весела? Розкажи про себе.” Ми розговорилися. Виявилося, він працює в IT-компанії, любить подорожі. “А ти? Чому в кафе?” – “Закінчила кулінарний, подобається готувати,” – сказала я. Симпатія спалахнула миттєво.

Через тиждень він запросив на каву після зміни. “Соломія, ти мені подобаєшся,” – зізнався він. Я почервоніла: “І ти мені.” Ми почали зустрічатися – гуляли парком, їли морозиво, сміялися над дрібницями.

“Ти робиш мій день яскравішим,” – казав Олексій, тримаючи за руку.

Але коли я розповіла батькам, реакція була як грім. Мама скривилася: “Хто цей хлопець? Звідки?” Тато: “Кинь його негайно. І роботу в кафе теж. Я знайшов тобі нове місце.” – “Де?” – запитала я здивовано. “Помічницею кухаря в школі, де вчиться Богдан. Так ти й там за ним приглянеш, і після уроків забереш на англійську.” Мама додала: “І ніяких хлопців, поки брат не закінчить школу. Ти ж розумієш, сім’я на першому місці.”

Я була приголомшена. “А мої почуття? Моє життя?” – “Ти егоїстка,” – сказав тато. Тієї ночі я плакала в подушку. Наступного дня розповіла Олексію.

Ми сиділи в парку, він тримав мою руку. “Соломія, це не нормально. Ти заслуговуєш на щастя.” – “Але я люблю батьків. Вони такі хороші були.” – “Були? Выходь за мене. Переїдемо до мого міста. Друг допоможе з роботою – ти кухарем, я в своїй сфері. Почнемо заново.”

Його слова кружили голову. Але сумніви гризли. Як покинути маму з татом? Вони ж потребують мене. Богдан кличе “сестричко” щоранку.

Згадую, як усе змінилося поступово. Після народження Богдана бабуся допомагала, але її квартира була далеко. “Я вдень, а ти ввечері,” – казала вона. Я кивала. Готувала пюре, міняла підгузки, співала колискові. “Ти моя помічниця,” – хвалила мама.

Одного разу на батьківських зборах тато сказав: “Вона просто лінується. Більше дисципліни!” Я чула і серце стискалося. Але коли Богдан пішов до садка, я ожила. “Тепер вчися добре,” – сказала мама. Я старалася. Мріяла про університет. “Юристка – це престижно,” – ділилася з подругою Оленою. “Так, їдь!” – рада вона.

Тепер Олексій пропонує втечу. “Ми будемо щасливі,” – каже він по телефону. “Але батьки.” – “Вони дорослі, впораються.”

Я розгублена. Люблю їх безмежно – спогади про сімейні вечері, обійми. Вони дали мені все. Але хочу свого життя – кар’єру, кохання, свободу. Чи маю право піти, коли я їм так потрібна? Богдан росте, Може мені ще трішки почекати? Ну, щоб братик підріс.

Як бути, скажіть?

Головна картинка ілюстративна.