.То був кінець весни, якраз сонце починало добряче припікати, як моя сусідка вже з самого ранку на городі в такому вигляді. Знаєте, добре, що мого чоловіка вже нема та не бачить такого, бо як це так в такому віці та таке вдягнути на себе. Я мовчала до пори до часу, але як вже мій онук приїхав до нас, то я вже мусила таки тому край поставити.
– Слухай, Тоню, до мене завтра онук приїздить, щоб мені допомогти на городі, то ти вже будь добра та не виходь завтра отак.
– Отак, то як, – питає Тоня, а сама аж преться.
– Та отак як ти зараз.
– А що не так в тому, як я зараз?
– Слухай, сама не розумієш, що твій вік вже не до купальника?
– А який мій вік, тітко Стефо? Мені лише п’ятдесят, – хіхікає вона.
– Не мороч мені голови і дитину мені не смій займати, йому лише двадцять!
– Ой, ой, ой, – взялася за боки вона.
Отак я пішла в хату, думаючи, що все вже вирішено. Зранку приїхав онук, я взялася йому їсти готувати і пішла на город нарвати зелені. І що я бачу? – Тоня в усій красі! Мені аж в очах потемніло.
– Ти що робиш?, – питаю я її, – Я ж тебе як людину попередила.
– Та спокійно, тітко, бо зараз і впадете тут. Мій город, як хочу, то так і ходжу, а кому не подобається, то хай не дивиться!
Я пішла до хати, видно, треба онуку сказати, щоб в ту сторону й не дивився.
– Павлику, ти там сусідку побачиш на городі, то не звертай уваги, добре? Вона така є.
– Добре, бабусю, – відказав онук і пішов до роботи.
А мені вже так спину звело, що я мусила прилягти, бо ні стояти, ні сидіти, ввесь час думала, як там Тоня себе веде.
Аж тут онук приходить весь такий щасливий і каже:
– Ба, а чого ви казали на сусідку не дивитися, вона така гарна.
– Що? Та ти бачив її?
– Та не лише бачив, ми домовилися вийти погуляти.
– Господи Ісусе, спаси нас усіх! Та ти знаєш скільки їй років? Ти хочеш аби про нас в селі говорили? А що мати твоя скаже, а батько? Та як мені тепер в церкву ходити, та на мене всі пальцями будуть показувати!, – з кожним словом масштаб скоєного онуком множився в моїх очах.
Як уявила собі, що йду цілувати ікони і кожен на мене дивиться та шепочеться, то мені аж в очах потемніло!
– Ба, ну ви чого? Які її роки, вона ще молода.
– Яка молода? Вона що тобі щось давала пити? Точно! Підлила, бо інакше й не подивився б ти на неї!
– Та їй дев’ятнадцять!
– Що? Аааа, – протягнула я.
От же хитра Тоня, ну й хитра. Доньку свою на город замість себе покликала, а Ліді якраз дев’ятнадцять і дуже чемна дитина, я вам скажу, завжди привітається і спитає чи чого не треба допомогти, в церкву ходить щонеділі. То вона в батька така вдалася, одна Тоня їй репутацію підмочує.
– Знаєш, то гідна дівчина, дитино, гідна. З такою можеш йти гуляти і я тобі й слова не скажу.
А що? Ожениться тут, то й у мене житимуть, вже мені не так сумно буде, а з Тонею я спільну мову знайду. Може, треба буде з нею все це обговорити, як ви вважаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота