Мені 27, і я живу сама в маленькій, але затишній квартирі в центрі Львова. Моя робота дозволяє мені працювати віддалено, тож я облаштувала собі комфортний куточок із великими вікнами, звідки видно бруківку старого міста.
Мій хлопець, Остап, на рік старший, працює викладачем і живе з батьками. Ми разом уже більше року, і все йде до того, щоб з’їхатися.
Ми навіть познайомили батьків — моя мама з Трускавця приїжджала до Львова, а я була в гостях у Остапа вдома. Усе виглядало ідеально, але є одна річ, яка мене бентежить.
І це не просто дрібниця — це питання, яке змушує задуматися: чи зможемо ми разом будувати спільне життя, якщо вже зараз я відчуваю, що щось не так?
Усе почалося з наших побачень. Ми з Остапом любимо гуляти Львовом: блукаємо вуличками, п’ємо каву в улюбленій кав’ярні чи йдемо в кіно.
У нас заведено, що кожен платить за себе — і це мені подобається, бо я ціную незалежність. Але після прогулянок ми завжди їдемо до моєї квартири, адже в Остапа вдома батьки, і він каже, що там “не дуже зручно”.
Я не проти, мені подобається, коли він у мене, але є одне “але”: я завжди готую вечерю, а вранці — ще й сніданок. Остап їсть із апетитом, хвалить мою кулінарію, але продукти купую я.
І це стало відчутно по гаманцю, адже він любить добряче поїсти: котлети, картопля, салати — усе зникає за мить.
Одного вечора, коли я витратила 700 гривень на продукти для вечері, я зрозуміла, що так далі не піде. Я вирішила порадитися з подругами — Мартою і Зоряною. Ми зустрілися в нашій улюбленій кав’ярні. За філіжанкою лате я виклала ситуацію.
— Дівчата, — почала я, нервово крутячи ложечку в руках, — я не хочу здаватися дріб’язковою, але мені вже набридло годувати Остапа за свій рахунок. Як думаєте, якщо я попрошу його купувати продукти, це не виглядатиме, ніби я скупердяйка?
Марта, яка завжди говорить прямо, відкинулася на спинку стільця і знизала плечима:
— Соломіє, та що тут такого? Ви разом, то маєте ділити витрати. Він же не дитина, щоб ти його годувала. Просто скажи йому, що тобі важко годувати його все самій. Якщо він нормальний, зрозуміє.
Зоряна, яка щойно повернулася з відпустки і була в настрої все перебільшувати, закотила очі:
— Та кинь його! Якщо хлопець сам не додумався запропонувати допомогу, то що буде далі? Ти будеш і готувати, і прибирати, і за все платити, а він буде тільки їсти і хвалити? Це не чоловік, а гість вічний.
Я засміялася, але слова Зоряни засіли в голові. Невже я справді щось роблю не так? Може, я занадто багато очікую? Але Марта мала рацію: ми разом, і це нормально просити про підтримку. Тож я вирішила поговорити з Остапом.
Наступного вечора, коли ми сиділи у мене на кухні за чаєм, я набралася сміливості. Остап розповідав про новий проєкт на роботі, а я, дочекавшись паузи, сказала:
— Остапе, можна поговорити про дещо? — я намагалася звучати невимушено, але голос трохи тремтів.
— Звісно, що таке? — він відставив чашку і подивився на мене з цікавістю.
— Слухай, я дуже люблю, коли ми проводимо час разом, але, — я зробила паузу, добираючи слова. — Мені стало трохи важко купувати продукти для наших вечерь. Може, ми могли б якось ділити ці витрати? Наприклад, ти б купував щось для вечері час від часу?
Остап на мить замовк, а потім усміхнувся, трохи ніяковіючи.
— Ой, Соломіє, ти права, я якось не подумав. Вибач, що так вийшло. Звісно, я можу купувати продукти, без питань. Давай, я наступного разу все організую, гаразд?
Я видихнула з полегшенням. Він відреагував краще, ніж я очікувала. Мені здалося, що проблема вирішена, і я навіть уявляла, як ми разом ходимо по базару, вибираємо свіжі овочі, сміємося і плануємо вечерю. Але реальність виявилася трохи іншою.
Через два дні Остап зателефонував і радісно оголосив:
— Соломіє, я скоро буду! Нічого не купуй і не готуй, я все беру на себе. Чекай на сюрприз!
Я була в захваті. Уявляла, як він стоїть біля плити, готує щось смачне, можливо, навіть з моїми підказками. Я побігла в магазин і купила за 250 гривень стильний чоловічий фартух — темно-синій, із вишитим тризубом.
Повернувшись додому, я прибрала квартиру, запалила свічки, дістала найкращий посуд і навіть трохи нафарбувалася. Хотілося, щоб вечір був особливим.
Коли Остап приїхав, я відкрила двері з усмішкою. Він тримав великий пакет і виглядав дуже задоволеним собою.
— О, ти така гарна! — сказав він, обіймаючи мене. — Зараз усе покажу!
Він пішов на кухню і почав викладати вміст пакета на стіл. Я чекала побачити м’ясо, овочі, може, пасту чи спеції. Але замість цього з’явилися, пластикові контейнери.
Один із голубцями, другий із котлетами, третій із гречкою, ще один із салатом. А наостанок він дістав термос і гордо заявив:
— А тут чай! Мама заварила, дуже смачний.
Я стояла, не знаючи, що сказати. Мій погляд ковзнув до новенького фартуха, який так і лежав складеним на стільці.
— Це що? — запитала я, намагаючись не видати розчарування.
— Продукти! — радісно відповів Остап. — Ти ж просила, щоб я купував їжу. Ось, усе готове, тільки розігріти!
Я зітхнула, сховала фартух у шафу і почала розігрівати їжу. Ми повечеряли, подивилися фільм, а потім прогулялися в парку.. Їжа була смачною, не заперечую, але я не могла позбутися відчуття, що щось не так.
На ранок Остап зібрав усі контейнери — порожні й ті, де ще залишалася їжа, — і поїхав додому.
Минуло кілька тижнів, і я бачу, що Остап так і не купує продукти. Натомість він привозить контейнери з їжею, приготовленою його мамою.
Ми ніби встановили графік: один раз готую я, наступного — він привозить мамину їжу, і так по черзі. Я намагалася не зациклюватися, але це почало дратувати.
Я хочу, щоб ми разом створювали наші вечори, а не їли те, що готує його мама.
Одного дня я запропонувала сходити в магазин і разом приготувати вечерю. Ми сиділи у мене на дивані, гортаючи Netflix.
— Остапе, а давай сходимо на базар? Купимо щось смачне, приготуємо разом. Може, піцу чи борщ? — запропонувала я, сподіваючись, що він загориться ідеєю.
Він задумався, а потім відповів:
— Знаєш, минулого разу я привіз їжу, то це був мій внесок. Я з радістю складу тобі компанію в магазині, але платити і готувати не буду. Ти ж любиш готувати, правда?
Я лиш очима закліпала. Мені подобається готувати, але не тоді, коли це тільки моя відповідальність.
— Остапе, але ж ми говорили, що ділитимемо витрати, — м’яко нагадала я. — Мені здається, що привозити готову їжу від мами — це не зовсім те.
Він знизав плечима і усміхнувся:
— Та яка різниця, хто готує? Головне, що ми разом їмо, хіба ні?
Я не стала сперечатися, але відчуття несправедливості не покидало. Я вирішила знову порадитися з подругами.
Ми знову зібралися в кав’ярні. Я розповіла про контейнери, і Марта ледь не впала зі стільця від сміху.
— Ой, Соломіє, це що, ти тепер із його мамою в шлюбі? — реготала вона. — Скоро вона тобі ще й борщі в банках присилатиме, щоб ти не перепрацьовувалася!
Зоряна була категоричнішою:
— Я ж тобі казала, що це поганий знак. Він не хоче брати відповідальність. Ти уявляєш, що буде, коли ви з’їдетеся? Його мама буде привозити вам обіди, як у садочок!
Я намагалася посміхатися, але їхні жарти тільки підливали масла у вогонь. Мені подобається Остап, він добрий, веселий, ми маємо багато спільного.
Але ця ситуація з їжею змушує мене сумніватися: чи готовий він до справжніх стосунків, де ми разом будуємо наше життя?
Я вирішила дати Остапу ще один шанс. Наступного тижня я запросила його до себе і запропонувала влаштувати “кулінарний вечір”. Я купила продукти за 600 гривень — курку, овочі, спеції для запікання. Коли він приїхав, я радісно оголосила:
— Сьогодні ми готуємо разом! Я купила все для курки в медово-гірчичному соусі. Ти ж любиш таке, правда?
Остап виглядав здивованим, але кивнув.
— Ну, гаразд, давай спробуємо. Але я не дуже вмію готувати, попереджаю.
— Нічого, я тебе навчу! — відповіла я, намагаючись зробити все весело і легко.
Ми почали готувати. Я різала овочі, а він ніяково намагався натерти часник. У якийсь момент він засміявся:
— Слухай, може, краще я просто помию посуд? Це я вмію краще.
Я зітхнула, але погодилася. Вечеря вийшла смачною, але я знову відчула, що роблю більшу частину роботи. Остап вимив посуд, але наступного разу знову привіз контейнери.
Минуло ще кілька тижнів, і я почала серйозно задумуватися. Мої стосунки з Остапом — перші серйозні, і я не знаю, як усе має бути. Але мені здається, що привозити їжу від мами — це не зовсім те, що я уявляла, коли думала про спільне життя.
Я хочу, щоб ми разом створювали наші вечори, ділили відповідальність, планували бюджет. Але як це сказати, щоб не образити його? І чи не занадто я перебільшую все?
Я знову звернулася до Марти. Ми сиділи в неї на кухні, пили трав’яний чай, і я виклала все, що мене турбує.
— Марто, я не знаю, що робити. Мені подобається Остап, але ці контейнери. Це ж ненормально, правда?
Вона задумалася, а потім відповіла:
— Слухай, Соломіє, ти маєш право хотіти рівних стосунків. Якщо тобі некомфортно, поговори з ним ще раз. Але чітко скажи, чого ти хочеш. Не просто “купуй продукти”, а поясни, що тобі важливо разом будувати ваше життя. Якщо він не зрозуміє, то, можливо, Зоряна мала рацію.
Я кивнула, але в душі було неспокійно. Я не хочу втрачати Остапа, але й не хочу, щоб наші стосунки були однобокими. Може, я справді занадто багато хочу і продукти, що готує його мама то норма, якщо він не вміє нічого окрім, як вимити посуд.
Ох і заплуталась я. Скажіть, така ситуація нормальна, чи й справді щось не так?
Головна кратинка ілюстратвина.
