Я вимкнула монітор, відкинулась у кріслі й потерла втомлені очі. Робочий день добігав кінця, офіс поступово спорожнів, а за вікном уже темніло — зимовий вечір настає рано.

Я — керівниця відділу  у великій компанії, і ця посада — результат десяти років наполегливої праці. Але вдома мене чекає зовсім інша реальність, де мої успіхи чомусь викликають не гордість, а напругу.

— Олено Вікторівно, я підготувала звіт по новому проєкту, — у двері зазирнула Юля, молода колега з відділу розробки, тримаючи в руках планшет.

— Чудово, надішли на пошту, я перегляну, — я посміхнулась, хоч втома вже давалася взнаки.

Юля кивнула й вийшла. Я знову увімкнула монітор — потрібно було перевірити кілька документів перед тим, як іти додому. Мій телефон тихо задзеленчав.

Повідомлення від Олега:

— Затримаюсь, батько просив допомогти з ремонтом.

Я зітхнула. Останнім часом він дедалі частіше залишався у батьків, і це починало мене насторожувати.

Я згадала, як ми познайомились з Олегом в університеті. Я була на рік старша, уже поєднувала навчання з роботою. Олег, високий, трохи незграбний, із теплими карими очима й щирою посмішкою, одразу привернув мою увагу. Він умів слухати, підтримував мої амбіції.

— Ти така цілеспрямована, Олєно, — казав він тоді, обіймаючи мене після чергової зданої сесії. — Я пишаюсь тобою.

Після випуску він запропонував мені одружитися. Я не поспішала — кар’єра була в пріоритеті. Ми побралися, коли я вже обіймала посаду в компанії.

Олег працював програмістом у невеликій фірмі, заробляв не так багато — менше, ніж я, але його це не бентежило. Принаймні раніше.

Усе змінилось, коли в наше життя почав активно втручатися мій свекор, Василь Іванович. Він — людина старих звичок, з чіткими уявленнями про те, яким має бути чоловік і дружина. Під час своїх візитів він не втрачав нагоди нагадати:

— Олег, ти що, не можеш забезпечити сім’ю? Живеш у квартирі дружини!

Я досі пам’ятаю той незручний недільний обід, коли свекор із свекрухою, Марією Петрівною, вперше прийшли до нас у гості. Марія Петрівна грюкала каструлями на кухні, намагаючись «допомогти», але лише заважала.

— Що це за шпалери? — Василь Іванович оглядав стіни з явним невдоволенням. — Олеже, невже ти не міг сам вибрати нормальні? Чи тобі й тут не дають слова?

— Тату, ми разом обирали, — спробував заперечити Олег.

— Разом? — Свекор пирхнув. — А хто платив?

Олег замовк, опустивши очі. Я була обурена таким ставленням.

— Василю, може, не варто? — тихо сказала Марія Петрівна, але чоловік лише відмахнувся.

Відтоді кожен візит свекра ставав випробуванням. То квартира недостатньо прибрана, то вечеря не така смачна, то я «занадто пізно повертаюсь з роботи».

— Нормальна дружина має встигати готувати вечерю чоловікові, — бурчав він. — А ти тільки й знаєш, що папірці свої перебирати.

Я намагалась не реагувати, але помічала, як змінюється Олег. Якщо раніше він мене захищав, то тепер дедалі частіше мовчав.

Того вечора я затрималась на роботі довше, ніж зазвичай. Коли повернулась додому, у квартирі горіло світло. На кухні сиділи Олег і його батько.

— А, нарешті прийшла! — Василь Іванович демонстративно глянув на годинник. — Уже десята вечора, між іншим.

— Добрий вечір, — я намагалась зберігати спокій. — Була важлива зустріч із клієнтами.

— Важлива зустріч? — Свекор скривився. — Важливіша за сім’ю?

Олег сидів, опустивши голову. Я поставила сумку на підлогу, відчуваючи, як тремтять руки.

— Сину, ти бачиш, у що перетворилось твоє життя? — продовжував Василь Іванович. — Живеш у її квартирі, дружина пропадає на роботі. Ти чоловік чи хто?

— Тату, не починай, — пробурмотів Олег.

— Що значить не починай? — Свекор підвищив голос. — Я за тебе хвилююсь! Он, син мого друга квартиру за 3 000 000 гривень купив, машину за 800 000! А ти що? Живеш на всьому готовому!

Я перевела погляд на Олега. Він сидів, стиснувши долоні, і в його очах читалась розгубленість.

— Василю Івановичу, це наше з Олегом життя, — я намагалась говорити спокійно. — Ми самі вирішуємо, як нам жити.

— Ось! — Свекор тріумфально підняв палець. — Чуєш, сину? «Ми вирішуємо»! А насправді вона вирішує! Бо квартира її, гроші її!

Я відчула, як усе всередині кипить, але стрималась.

— Давайте закінчимо цю розмову, — я розвернулась і пішла до спальні. За спиною почувся обурений голос свекра.

Наступні тижні стали справжнім випробуванням. Марія Петрівна, яка раніше лише мовчки спостерігала, почала активно підтримувати чоловіка.

— Оленочко, ну скільки можна? — бідкалась вона, прийшовши без попередження в суботу. — Тобі вже тридцять, а дітей усе немає. Усі подруги вже по двоє мають, а ти все про роботу думаєш.

Я мила посуд, намагаючись стримати роздратування. Свекруха ходила по кухні, заглядаючи в шафки.

— У тебе навіть продуктів нормальних немає. Чим ти Олега годуєш? — вона похитала головою. — Я в твоєму віці вже і борщ, і котлети встигала готувати.

— Справляємось якось, — відповіла я, стиснувши губи.

— Якось! — Марія Петрівна сплеснула руками. — Ось до чого дійшло! За чоловіком зовсім не доглядаєш.

Олег у ці моменти волів мовчати або взагалі йшов із дому. Я помічала, як він змінюється. Від його підтримки не лишилось і сліду.

— Може, мама має рацію? — сказав він якось увечері. — Ти справді забагато працюєш.

Я відірвалась від ноутбука й уважно на нього подивилась.

— Раніше тебе це не бентежило.

— Раніше я думав, що це тимчасово, — Олег нервово постукував пальцями по столу. — Що ти колись зупинишся, досягнеш своєї мети.

— Зупинюсь? — Я закрила ноутбук. — Тобто моя робота — це щось неправильне? Те, від чого треба «зупинитись»?

— Не перекручуй! — Олег підвищив голос. — Я просто хочу нормальну сім’ю! Де дружина зустрічає чоловіка з роботи, де вдома пахне домашньою їжею, а не доставкою! І нам пора думати про дітей.

Я дивилась на нього і не впізнавала. Де той хлопець, який захоплювався моїми амбіціями?

Кульмінація настала в неділю. Василь Іванович наполіг на сімейній вечері. Марія Петрівна весь вечір гасала по кухні, відмахуючись від моєї пропозиції допомогти.

— Сиди вже, — буркнула вона. — Ти ж у нас зайнята.

Вечеря почалась у напруженій тиші. Василь Іванович свердлив мене поглядом, час від часу переглядаючись із дружиною.

— Олено, — нарешті промовив він. — Скільки ти зараз заробляєш?

Питання прозвучало несподівано. Я повільно поклала виделку.

— А вам яке діло? — відповіла я спокійно, уперше дивлячись йому прямо в очі.

Василь Іванович почервонів. Марія Петрівна ахнула, прикривши рота серветкою.

— Та тому, що так не можна! — мовив свекор. — Ти ставиш на друге місце мого сина! Він через тебе почувається ніким!

Я перевела погляд на Олега. Він сидів, опустивши голову, і цей жест сказав мені більше, ніж будь-які слова.

— Дружина не повинна заробляти більше за чоловіка! — Василь Іванович грюкнув долонею по столу, аж тарілки підстрибнули. — Ти маєш звільнитися! Інакше який приклад ти подаєш? Що люди скажуть?

У кімнаті запала тиша. Я повільно перевела погляд на Олега. Він сидів, опустивши плечі, і вивчав скатертину.

— Ти теж так вважаєш? — тихо запитала я.

Олег підняв голову. У його очах читалась розгубленість і, можливо, жаль. Він облизав губи й пробурмотів:

— Ну, можливо, тато має рацію. Це не дуже нормально.

Марія Петрівна голосно видихнула, явно задоволена відповіддю сина. Василь Іванович переможно відкинувся на спинку стільця.

Я дивилась на Олега і не впізнавала його. Де той чоловік, який пишався моїми успіхами? Переді мною сидів чужий чоловік.

Я повільно підвелася з-за столу. Ніжки стільця тихо скрипнули по підлозі.

— Я не збираюсь звільнятись, — сказала я спокійним голосом. — Але знаєш, що я точно зроблю? Я піду.

Василь Іванович застиг із напіввідкритим ротом. Марія Петрівна схопилась. Олег різко зблід:

— Що ти маєш на увазі?

— Те, що я йду від тебе, — твердо відповіла я.

Обручка легко знялась із пальця. Я поклала її на стіл — маленький золотий обідок блиснув у світлі люстри.

— Я занадто багато працювала, щоб будувати життя з чоловіком, який вважає мій успіх загрозою.

— Олєночко, що ти робиш?! — сплеснула руками Марія Петрівна. — Схаменись!

— Ось! — тріумфально вигукнув Василь Іванович. — Замість того, щоб визнати свої помилки, підтримати чоловіка, вона просто тікає!

Але я вже не слухала. Спокійно вдягнулась у коридорі.

Олег наздогнав мене в передпокої:

— Зачекай! Давай поговоримо! Ти не можеш просто так піти!

— Можу, — я застебнула куртку. — І знаєш що? Я мала зробити це раніше. Коли ти вперше промовчав, почувши, як твій батько мене ображає.

— Та хто тебе ображав? Просто, батьки праві. Невже ти не розумієш, що у тебе є сім’я, якісь елементарні обов’язки. Просто, знайди легшу роботу. так, заробіток буде менше, але й мивсі удемо спокійніші. Хіба ж ні?

От мені цікаво: сім’я чоловіка в чомусь права? А чи в них говорить зовсім не голос розуму і раціональності?

Гоовна картинка ілюстратвина.