— Двері відчиняйте негайно! — гримів за дверима грубий голос свата Петра. — Гроші на стіл, я порахував знаю скільки там! Половина наша, по-чесному ділимо!
Я стояла в коридорі, тримаючи в руках стопку конвертів, серце калатало так, що ледь не вистрибувало. Чоловік мій, Ігор, вже підійшов до дверей, але я встигла прошепотіти: «Не відчиняй одразу, спитай, що їм треба».
— Петре, — гукнув Ігор спокійно, хоч я бачила, як у нього жовна смикнулась, — ви ж учора на весіллі були, всі разом раділи. Чого тепер среди ночі?
— Не ночі, а ранку! Сьома година! — гаркнула сватья Олена. — Відчиняйте, бо сусіди почують, сором який!
Я кивнула Ігореві — відчиняй. Двері рипнули, і в квартиру ввалилися свати: Петро в спортивному костюмі, Олена в халаті поверх нічного, очі червоні, ніби не спали.
— Де конверти? — Петро одразу до мене. — Давай сюди, половина наша!
— Яка половина? — я відступила крок, притискаючи стопку до себе. — Ми ж учора домовились: усі подарунки йдуть на погашення кредиту, який ми взяли на весілля. Діти погодились.
— Які діти? — Олена скривилася. — Наш син сказав, що батькам віддасть свою частку! Він обіцяв!
— А наша донька обіцяла нам кредит повернути, — втрутився Ігор. — І ми за вашу рідню по 3000 гривень з людини платили, а вони по 500 кидали. То як це «половина»?
Петро почервонів, ступив уперед:
— Ти що, нас бідними називаєш? Ми ж не винні, що ваші гості багаті! Давай гроші, бо зараз дільничного викличу!
— Викликайте, — я підняла підборіддя. — У нас камери в залі, все зафіксовано. Порожні конверти від ваших — теж. І від вас самих.
Олена завмерлані, ні, не завмерла, просто різко замовкла, ніби ковтнула повітря. Потім повернулася до Петра:
— Я ж казала, не треба було так.
Але він уже не слухав. Розходився не на жарт.
Мене звати Марія, мені п’ятдесят два, і я ніколи не думала, що моє життя перетвориться на серіал через весілля доньки. Наша Оленка — єдина дитина, виросла тихою, слухняною, завжди з книжкою в руках.
А от її обранець, Назар, — сусідський хлопець, з яким вони разом у пісочниці гралися. Я пам’ятаю його ще малим: сидить на лавці, тримає свою лопатку обома руками, і якщо хтось підійде — кричить, ніби в нього щось забирають. Але Оленку він завжди пускав поруч. Може, тому вона й закохалася ще в дитсадку.
— Мамо, — казала вона мені в шість років, — я за Назара вийду.
— Добре, доню, — сміялася я, — тільки спершу в школу піди.
І пішла. І він пішов. І разом вони й до випускного дійшли, тримаючись за руки. Ми з Ігорем тоді переглянулися: ну що ж, любов. Хай буде.
Ми почали відкладати. Я — бухгалтерка в дитсадку, Ігор — водій автобуса.
Зарплати не захмарні, але щомісяця по 2000 гривень у скарбничку кидали. Думали: на квартиру, на навчання, на весілля. Життя покаже.
Життя показало швидше, ніж ми чекали.
— Оленко, ти впевнена? — питала я доньку, коли Назар зробив пропозицію. Була осінь, листя жовте, вони сиділи на кухні, тримаючись за руки.
— Мамо, я його люблю, — відповідав вона, і очі сяяли. — І весілля хочу. Гарне. Як у Софійки з інстаграму.
Я зітхнула. Софійка — подружка Оленчина, весілля в неї було на 120 людей, фотозона з неоновими написами, дрон знімав, торт на три яруси. Я бачила фото. І ціну теж чула — 300 000 гривень.
— Доню, — обережно почав Ігор, — а може, скромніше? ЗАГС, ресторан на 50 людей.
— Ні, — Оленка скривилася. — Я не хочу, щоб мене соромилися. Хочу сукню, хочу лимузин, хочу
І почалося.
Список був довгий. Сукня — 25 000. Фотограф — 15 000. Відеограф — 12 000. Ведучий — 10 000. Квіти — 8 000. Лимузин — 7 000. І це ще без ресторану.
— Ігоре, — казала я ввечері, коли Оленка спала, — ми ж не потягнемо.
— Потягнемо, — відповідав він. — Зустрінемося з батьками Назара, домовимося. Вони ж теж батьки.
Батьки Назара — Петро й Олена. Живуть через три під’їзди. Ми віталися, але в гості не кликали. Петро — колишній механік, тепер на пенсії, Олена — продавчиня в магазині. Здавалося, нормальні люди.
Ми запросили їх на чай.
— Добрий день, — сказала я, відчиняючи двері. — Проходьте, роззувайтеся.
Вони пройшли. Петро в чистій сорочці, Олена з пирогом у руках.
— Ось, — сказала вона, — яблучний, свій.
— Дякую, — я посміхнулася. — Сідайте.
Чай, печиво, розмова про погоду. Потім — до справи.
— Отже, — почав Ігор, — діти хочуть весілля. Ми готові допомогти. Скільки з вашого боку?
Петро відкашлявся.
— Ну зарплати в нас маленькі. Пенсія — 4000, Олена — 8000. Кредит не дадуть, вік не той.
— У нас теж маленькі, — сказала я. — Але ми відкладали. І кредит взяли — 150 000. На ресторан, сукню.
— Ой, — Олена махнула рукою, — а хлопцям навіщо таке весілля? Розписалися б — і все.
— Але Оленка хоче, — сказав Ігор. — І ми хочемо, щоб усе було гарно.
— Ну, — Петро потер підборіддя, — ми на костюм синові дамо. 5000. І все.
Я подивилася на Ігоря. Він кивнув.
— Добре, — сказав. — Ми беремо основне. Але подарунки — на кредит.
— Звісно, — погодилася Олена. — Хай діти самі розбираються.
Ми потиснули руки. Здавалося, домовилися.
Ми самі оплатили все абсолютно. Навіть букет нареченої ми придбали. Зі сторони нареченого було досить багато гостей. Ми оплатили і їх бо ж свати лиш руками розводили – немає грошей і крапка.
Я одразу конверти відкривала, прямо при гостях. Так, не надто гарно, але мені підказали цей трюк, потім молоді ніби як дякували за дар даючи гостю по шматочку караваю.
Так от канверти гостей нареченого деякі мали лиш по 500 гривень. Свати узагалі порожній підсунули. Сину в руки дали довго говорили. напевне Назар знав, бо одразу його заховав. Я туди, а там лиш конверт і є, без нічого.
Але найцікавіше було наступного дня. коли свати прилетіли ділити подаровані гроші з якогось дива.
— Ви що, серйозно думаєте, що ми такі наївні й нічого не розуміємо? — голос Олени здійнявся до крику, вона стояла посеред нашої маленької кухні, тримаючи сумку обома руками, ніби щит. — Наш Назар чітко сказав учора ввечері: усі подарунки з весілля — це наша частка! Нам за телевізор заплатити треба. Люди гроші чекають.
— Який ще телевізор, Олено Василівно? — я відчула, як у мене щелепа відвисла від подиву, і мимоволі притиснула стопку конвертів міцніше до живота, ніби це могло захистити від її слів. — Ми кредит узяли, домовились, що подарованими заплатимо, а тепер про телевізор?
— Петро мріє нормально відпочивати на пенсії, — Олена різко повернула голову до чоловіка, шукаючи підтримки, і її сережки-бусинки блиснули в ранковому світлі з вікна. — Треба ж чимось займатися! Телевізор — це спокій, розумієте?
— Спокій? — Ігор, який досі стояв біля дверей, зробив крок уперед, і я побачила, як у нього вени на скронях надулися. — А ми з Марією кредит оформили на 150 000 гривень! І за вашу рідню по 3000 з людини в ресторані заплатили! Ви ж бачили меню, бачили, скільки все коштувало!
— То ваша ініціатива була, — Петро різко відрізав, склавши руки і його спортивний костюм зашурхотів. — Ми ж не наполягали на такому розмаху. Сказали б: «ЗАГС і все», ми б і не сперечалися.
— Ви прийшли на весілля всією родиною! — я вже не стримувалася, голос мій тремтів, але я підняла його, бо відчувала, як усе всередині кипить. — Двадцять три людини з вашого боку! Їли салати, пили соки, танцювали під музику, яку ми оплатили! Раділи, фотографувалися!
— Ми прийшли за сина, — Олена звузили очі, і її губи стиснулися в тонку лінію. — А ви нас увесь вечір принижували. Сказали прямо за столом, що ми бідні, що пенсія в нас мізерна!
— Я такого не говорила! — заперечила я миттєво, відчуваючи, як щоки палять. — Я сказала: «У всіх зарплати маленькі, але ми якось викручуємося». Це правда, а не образа!
— Ні, ви саме так і сказали! — Петро зробив великий крок уперед, і його капці скрипнули по лінолеуму. — Я чув! Учора, коли Олена поскаржилася на ціни в магазині, ви відповіли: «У всіх маленька, а ми відкладали». Це ж натяк, що ми не відкладали, що ми гірші!
Я згадала той момент чітко: ми сиділи за столом, Олена тримала виделку з шматочком торта, скаржилася, що цукор подорожчав, а я, намагаючись підтримати розмову, сказала ту фразу. Мабуть, тон мій був не той. Або вони шукали привід.
— Слухайте, — Ігор підняв обидві руки долонями вперед, намагаючись заспокоїти атмосферу, як він завжди робить на зупинці, коли пасажири сваряться. — Давайте сядемо за стіл, вип’ємо чаю, поговоримо спокійно, як дорослі люди. Без крику.
— Немає про що розмовляти! — Петро різко дістав з кишені старий кнопковий телефон, тримаючи його, ніби доказ. — Зараз дільничого викличу! Нехай розбереться, хто тут краде чуже!
— Викликайте, будь ласка, — я відповіла холодно, хоч усередині все тремтіло, і поставила стопку конвертів на стіл, але не відпустила рук. — У нас усе зафіксовано: і відеокамери в залі, і список гостей, і хто скільки поклав. Ваші гості по 500–1000 кидали, наші — по 3000–5000. Порожні листівки від ваших родичів я окремо склала. Можете перевірити.
Олена різко зупинилася, її обличчя зблідло, і вона повернулася до Петра, штовхнувши його ліктем.
— Петре, може, підемо звідси? — прошепотіла вона, але досить голосно, щоб я почула. — Не треба дільничого.
— Ні! — він уперто похитав головою, і його підборіддя затремтіло. — Гроші наші по праву! Син обіцяв!
— Ми кредит взяли під 18% річних, — повторив Ігор спокійно, але з ноткою втоми. — І платитимемо щомісяця по 12 000. Це третина моєї зарплати. Ви б на катер позичили у банку.
— Ідіть додому, — сказала я м’яко, але твердо. — Гроші залишаються в нас. Ми їх на погашення кредиту пустимо. Як і домовлялися з дітьми.
Вони мовчки повернулися. Петро відкрив двері, Олена вийшла слідом. Двері зачинилися тихо, без грюкання.
Але це був лише початок нової серії.
Через тиждень, у середу ввечері, пролунав дзвінок. Оленка.
— Мамо, — її голос тремтів, чути було, що плаче. — Назареві батьки кажуть, що ви їх обікрали. Що подарунки були їхні.
— Доню, — я сіла на диван, тримаючи телефон обома руками, — ми ж усе по-чесному зробили. Домовленість була чітка.
— Я знаю, — вона схлипнула. — Але вони образилися страшенно. Кажуть, що більше до вас не приїдуть. І мене не пускатимуть.
— Хай не приїжджають, — втрутився Ігор, який слухав поруч. — Ми й без їхніх візитів обійдемося. Головне — ви з Назаром.
— Але я не хочу, щоб ви через мене сварилися! — Оленка вже плакала голосно. — Це ж моя сім’я тепер і ваша
— Ми не сваримося, доню, — відповіла я тихо, відчуваючи, як у горлі наростає тугий клубок. — Це вони ображаються. Ми просто захищаємо те, що наше. Ми все зробили як домовлялись. а вони викручують на свою вигоду. Цікаво виходить: залишити нас із боргами а самим купити катер не вклавши і копійки у весілля.
Вона мовчала. Потім тихо сказала:
— Я поговорю з Назаром. Може, він їх переконає.
— Поговори, — кивнула я. — Але не плач. Усе буде добре.
Вона поклала слухавку. А ми з Ігорем довго сиділи в тиші. Ми так і не змогли зрозуміти де у тих людей совість. Ну от скажіть, коли свати весілля організували, оплатили, ви б пішли гроші вимагати подаровані?
Головна картинка ілюстративна.
