Я сиділа у своїй порожній квартирі, де ще кілька місяців тому лунав сміх моїх дітей, і тремтячими руками набрала мамин номер. Я щойно дізналася, що будинок у селі продано, а мама з моєю сестрою, Еммою, виїхали за кордон. Після років моїх зусиль, постійних поїздок, фінансових труднощів, і, зрештою, втрати сім’ї, це стало найбільшим потрясінням.
Мама, Людмила Петрівна, взяла слухавку, і в її голосі не було ані краплини провини чи жалю.
— Мамо, це правда? Ти продала будинок і поїхала з Еммою? Чому ти мене не попередила? — мій голос ледве тримався, щоб не зірватися на ридання.
— А навіщо тебе попереджати, Дарино? — відповіла вона спокійно, майже байдуже. — Це моє майно, і я маю право розпоряджатися ним, як вважаю за потрібне.
— Мамо, але ж… я ж сім років була з тобою! Щодня їздила, наймала доглядальницю, коли була на роботі. Ми з чоловіком зайшли у великі борги через це! Я залишилася сама — мій чоловік пішов, забравши дітей, бо більше не міг витримувати фінансового тягаря! — я ледь промовила останнє речення.
— Це був твій обов’язок, Дарино, — її тон став суворим, як це часто бувало в дитинстві. — Я тебе народила і виховала. Ти доглядала мене не заради грошей, сподіваюся?
— Я доглядала тебе, бо любила, але, мамо, я розраховувала, я розраховувала на якусь справедливість! Я ж залишила на цьому догляді свою сім’ю і своє благополуччя! Якщо будинок був проданий, чи не мала я права хоча б на якусь частку? На допомогу у вирішенні моїх фінансових питань?
— Ти стаєш меркантильною, доню, — винесла вона свій вердикт. — Я тобі нічого не винна. Емма тепер мені допомагає, і вона про мене піклуватиметься. А ти, замість того, щоб радіти за свою матір, рахуєш її кошти! Те, як я розпорядилася своєю власністю, тебе не обходить.
— Але як Емма, яка навіть на дзвінки не відповідала роками, тепер про тебе дбає?
— Емма завжди була відповідальною. Вона мене забрала. А ти вже, мабуть, виконала свій обов’язок.
Мама образилася, видала мені ще одне звинувачення в корисливості і різко перервала зв’язок.
Я залишилася у порожній квартирі. Сама. Без чоловіка, без дітей, без матері, яку доглядала, і без сестри. Усі мої номери були заблоковані.
Мене звати Дарина. Сім років тому моє життя почало рухатися в абсолютно непередбачуваному напрямку. Моя мати, Людмила Петрівна, після прикрого випадку, стала прикутою до ліжка.
Я була єдиною, хто міг взяти на себе догляд. Моя молодша сестра, Емма, вже багато років проживала за кордоном, і, здавалося, жодні сімейні труднощі її не обходили. Навіть на мої нечасті дзвінки вона майже ніколи не відповідала.
Я працювала у місті, а мама жила в нашому рідному селі, яке знаходилося на значній відстані. Це означало, що я мусила поєднувати повний робочий день із щоденними поїздками до матері, щоб забезпечити їй елементарний догляд: погодувати, провести гігієнічні процедури, поговорити.
Звісно, я не могла бути з нею 24 години на добу, тому мусила наймати доглядальницю на той час, поки працювала у місті. Це були чималі витрати, які лягли на наш сімейний бюджет.
Мій чоловік, Олег, з самого початку був проти такої ситуації.
— Дарино, це нечесно! — обурювався він щоразу, коли я переказувала чергову значну суму доглядальниці. — У тебе є рідна сестра! Вона живе в достатку, вона повинна допомагати, хоча б фінансово!
— Але ж ти знаєш, Олег, — я виправдовувалася, — Емма навіть на дзвінки не відповідає. Я не можу її змусити! А мама не може чекати.
— Вона просто ігнорує свої зобов’язання, а ми тепер через це маємо віддавати левову частку наших заробітків! — продовжував він.
Я розуміла його невдоволення. Олег заробляв добре, але наші постійні витрати на догляд (квитки на проїзд, ліки, послуги доглядальниці) перетворили наші фінанси на постійну чорну діру.
Ми вже були по вуха у боргах, і я постійно відчувала на собі напругу чоловіка. Наше матеріальне становище стрімко погіршувалося.
Щодня я стикалася з вибором: турбота про матір чи збереження власної сім’ї та фінансової стабільності. Чоловік все частіше залишався у місті, я все частіше їздила в село, і ми поступово віддалялися одне від одного.
Одного вечора, після чергової суперечки про наші фінанси, Олег прийняв рішення.
— Дарино, я більше не можу цього витримувати! — сказав він, його голос був сповнений втоми та відчаю. — Я не можу жити в постійних боргах, не бачити тебе і бачити, як мої діти не отримують того, що мають.
— Але ж я не можу залишити маму! — намагалася я достукатися до нього. — Це моя мати!
— А я твій чоловік і батько твоїх дітей! Я не можу дивитися, як ти руйнуєш нашу сім’ю заради обов’язку, який мала б розділити твоя сестра! Я йду.
Це було страшно. Але ще страшнішим було те, що наші діти — старший син Ілля і донька Софія — вирішили піти з батьком. Вони любили його, а він, на жаль, налаштував їх проти мене.
Олег пояснив їм, що я «більше люблю бабусю, ніж їх». Він пообіцяв, що зможе забезпечити їх набагато краще, якщо позбудеться цього «тягаря».
— Ми хочемо жити з татом, мамо, — сказала мені Софія, дивлячись на мене очима, повними смутку і сумнівів.
Я залишилася сама у квартирі, яку ми колись облаштовували разом.
Незважаючи на це, я не припинила доглядати за матір’ю. Я продовжувала щоденні поїздки, влаштувавши на роботі більш гнучкий графік, і далі оплачувала роботу доглядальниці на час моєї відсутності. Моя самотність була тепер моїм єдиним супутником.
Через кілька місяців, приїхавши до матері, я була дуже здивована. У хаті було незвично тихо, і в коридорі стояли якісь нові, дорогі валізи.
Я зайшла на кухню і побачила там Емму. Мою сестру, яка роками ігнорувала наші прохання. Вона ходила по кухні, розпоряджалася, ніби була господинею, і давала вказівки доглядальниці.
— Еммо! Це ти? — я не вірила своїм очам.
Емма обернулася. Вона була одягнена в дорогу, гарну сукню.
— О, Дарино. Здрастуй. Так, це я. Приїхала на кілька днів. Вирішила провідати маму.
Я була, звичайно, дуже рада її бачити. Нарешті, хоч якась підтримка. Ми поспілкувалися, вона розповідала про своє життя за кордоном, я — про свої труднощі.
Здавалося, що ми, нарешті, знайшли спільну мову. Я їй детально розповіла про фінансові проблеми, про розлучення, про те, як важко мені одній.
— Це складно, я розумію, — сказала Емма, але якоїсь конкретної допомоги не запропонувала.
Я була втомлена. Я вирішила, що тепер, коли Емма тут, я можу нарешті взяти невелику паузу.
— Добре, Еммо. Я рада, що ти тут. Я поїду додому. Мені треба трохи відпочити. Ти тут кілька днів, чи не так?
— Так, так. Звичайно, відпочивай, Дарино. Я все контролюю, — запевнила вона мене, посміхаючись.
Я поїхала додому з полегшенням. Це було перше справжнє відчуття спокою за довгий час.
Через три дні, коли я збиралася знову їхати в село, мені зателефонувала доглядальниця.
— Дарино Іванівно, — її голос був схвильований. — Я не розумію, що відбувається! Я приїхала на роботу, а тут порожньо!
— Що порожньо? — я відчула, як серце стискається.
— Будинок порожній! Ні Людмили Петрівни, ні вашої сестри, ні їхніх речей! Сусіди сказали, що вони вчора ввечері приїжджав якийсь великий автомобіль, і вони поїхали. Будинок продано!
Я не могла повірити. Я почала одразу телефонувати мамі. Вона відповіла. І відбувся той діалог, який перевернув моє життя.
Мама була холодна і непохитна. Вона заявила, що доглядати її був мій обов’язок, і що вона нічого мені не винна.
— Це моя власність, і я її продала. Емма організувала мені переїзд і тепер доглядатиме мене тут. Вона проявила себе як справжня дочка! А ти? Ти лише про гроші говориш! — сказала вона, а потім заблокувала мій номер.
Я спробувала зателефонувати Еммі. Мій номер був уже заблокований і у неї.
Я залишилася сама. У порожній квартирі. Без чоловіка, без дітей, які, на жаль, досі залишалися з батьком, бо він їм пообіцяв «золоті гори». Я залишилася без матері, яку доглядала, і без сестри.
Вони всі разом заблокували мене, бо, бачте, вважали, що я меркантильна, бо згадала про справедливість після років.
Мій світ розвалився. Я віддала все, що мала, заради свого обов’язку, а у відповідь отримала лише зраду та звинувачення.
Як жити далі я уявлення не маю?
Головна картинка ілюстративна.
