— Ну все мамо, – гукнув радо зять вийшовши з кабінету професора попереду понурої дружини, – збираєтесь і хрест собі замовляйте. У мене сьогодні свято – тепер я чітко знаю коли ви нарешті звільните нашу квартиру. Місяці зо два я ще повинен вас потерпіли і все далі поминальний обід і повна свобода.
Нелі аж недобре стало. Відношення до себе зі сторони Паші вона знала, але ж щоб от так відверто… Ну повинна ж бути хоч елементарно повага, чи співчуття хоча б у цій ситуації?
Неля Олегівна майже двадцять років на заробітках. Спочатку їхала аби у домі хоча б їсти було що, ну а потім посипались потреби дрібним горохом, та все між пальці. Не зоглянулась, як і донька її виросла, а батьки пішли за межу.
Вона б і далі працювала собі там, не їхала додому, та онука на світ з’явилась. І так Нелі прикро стало: та скільки ж можна вже з-під чужої людини підгузки виносити? Життя минає, їй уже за п’ятдесят. А чи жила? Усе поклала на оте вічне ненажерливе “треба”.
Треба доньку виростити, треба вивчити, треба за сесію за диплом. Треба весілля, треба подарунок, треба квартиру, треба ремонт, машину, меблі, техніку, одяганку…
Скільки ж можна?
Ще деякий час терпіла, намагалась домовитись із собою: місце хороше, платять добре. Але туга… Вона не слухала та туга голови – роз’їдала душу. Дихати не давала. А одного дня прокинулась із однією думкою – додому. Світ не милий, пішки, пиповзом, але в бік рідного краю. Туди де небо високе і блакитне, де терпко пахне степом і світанки такі гарні. Додому!
Неля приїхала без попередження. Сюрприз удався і всі були раді її приїзду. Донька із зятем звично дякували за євро і за гостинці. Їй поселили у залі на купленому за її гроші дивані.
– Тут я сплю, – зять мовив між іншим, – Хроплю, а мала прокидається від того. От тут і живу з появи доньки. Але поки люба теща в гостях то я можу і потіснитись. Тиждень, два. То не так і довго.
А Неля візьми і зізнайся, що приїхала назавжди. Зять посміявся, щось сказав типу ага, ага, так я і повірив”, але Нелин погляд був твердим і впевненим. Пашка сплюнув на килим і вийшов.
Відтоді усмішка з обличчя зятя зійшла і все частіше він навіть на вітання не відповідав. Ще побув добрим коли жінка його у мами гроші на новий мотор до авто просила, але як теща не дала ні копійки, так і геть людиною бути перестав. Ото лиш смішок не добрий, та слова колючі.
Нелі не зручно, відчувала що в тій квартирі вона зайва, а куди йти? Вона свою продала, аби докласти і купити цю – просторішу. Хіба ж жінка знала, що зайвою буде у чотирикімнатній квартирі. Вони ж її і переконали, що разом всім краще буде. А нема того краще – донька ходить насуплена, а зять лиш підсміює, або геть мовчить.
Ну а потім Нелі зле стало. В очах двоїться, хода не певна. Перший час терпіла, аби нікого не турбувати, але коли з ліжка вже годі було підвестися, мусила просити аби її до спеціаліста зводили.
Купа аналізів і ось, діагноз мов вирок під сміх зятя.
Неля зітхнула важко:
– Ну хоч вам не заважатиму, – каже, – Та к у стаціонарі і згасну.
Зять радо головою закивав, а донька змовчала потупившись. “Коли ж вона такою стала?” – подумала було Неля, а потім сама себе й спинила. А чи знала вона свою дитину? Не вона її виховувала, чого дивується? Їй не дитина, гроші потрібні були. Багато має? До скону стане? Зігрть тепер її ті євро добрим поглядом і щирим словом?
Можливо, так би й відійшла у засвіти Неля, якби не розридалась у трубку, коли до неї подруга з Італії подзвонила. Виклала усе тій, як на сповіді. Розповіла і про зятя і про те, що її тут залишили навіть не відвідуючи і про те, що зайва вона і чужа всім.
Уже через день Таїса приїхала з Неаполя за подругою своєю. Не слухаючи нікого забрала її зі стаціонару і повезла в Італію.
– Ти в мене ще сто років прожевеш і онуку заміж видаси. Не розкисай, чула? Нікому вона не треба… Мені треба. Я дітям своїм он теж без потреби, сестри не маю. Так, що Неля старіти разом будем. При здоров’ї. А ще раз сльозу пустиш, так і я не стримаюсь. У мене дім в селі є, від батьків залишився. Захочиш, разом житимемо, а ні, то поруч господу тобі придбаємо. Хто ж знав, що у заробітчан доля така?
Пройшли обстеження і отетеріли. Діагноз не підтвердився. Так, недугу Неля мала, але все було виліковне. Вже за місяць Неля здорова.
– Мамо, мамо, – телефонує одного дня донька, – Пашка мій, – і слова мовити не може, – дорога слизька, його занесло. Мамо, немає мого Паші нема…
Неля вражено сиділа не в змозі і слова мовити. Прикрила рот рукою, по щоках побігли сльози, а погляд випадково упав на календар, що висів на стіні.
Два місяці. Господи, сьогодні ж рівно два місяці з того дня, як Пашка танцював під кабінетом спеціаліста і казав їй хреста замовляти.
Анна Корольова.
16,01,2023
Головна картинка ілюстративна.
