Ми з моїм чоловіком у шлюбі 8 років, живемо у мегаполісі, а самі з глибинки. Відповідно до рідних їздимо рідко, та й вони нас відвідують кілька разів на рік. Мене все влаштовувало, адже свекруха приїжджала погостювати на кілька днів, гралася з онуком і була доброю, допомагала мені по дрібницях.
Але сталася так, що вона залишилася зовсім одна. Розуміючи як жінці не просто, я сама вирішила запропонувати чоловікові переїзд до нас. Адже й мені було б легше, до того ж, є на кого сина залишити. Квартира у нас має три кімнати, тому виділити місце було не важко.
Спочатку все було бездоганно! Радість від великої та дружної сім’ї, скидання половини домашніх турбот із плечей добре впливало на відносини всередині сім’ї. Усім було зручно. Але через кілька місяців я почала помічати перші прояви майбутнього розлучення. Мій чоловік заявив, що моя їжа не така, як у його мами! Я була вельми здивована цією заявою, адже 8 років ми харчувалися різноманітною їжею і чоловік завжди позитивно реагував на нові страви.
А одного разу я повернулась раніше з роботи і так вийшло, що ніхто й не почув, що я зайшла. Тож усе, що свекруха сказала моєму чоловіку я чула добре:
— Валеро, а де гроші? – питає у нього, – Я тут до магазину сходила. І знаєш, я втричі менше витратила, ніж говорить тобі дружина. Мені здається, що не все так прекрасно у вас, як ти собі думаєш. На що вона гроші від тебе складає тихенько. А робота? ти впевнений, що вона працює до пізна, а не деінде час проводить. Щось у вашому королівстві не чисто. Я тобі нічого не казала, але мені здається, синку, що на стелі вже сліди від ріжок.
Я стояла і мало не плакала. Я сама. Я і тільки я стала ініціатором її переїзду. Я відкрила їй двері у свій дім. я пригріла її біля своєї душеньки. Мамою її вважала.
— Да Валеро, – кажу заходячи на кухню. – Ти й справді подумай добренько, як то воно далі буде. Я тобі нічого не казала, але квартира моя і де двері ви знаєте. А от скільки людей у них вийде з речами вже завтра вранці, питання відкрите.
Ну а наступного ранку мій чоловік гордо ведучи маму під руку вийшов з нашого дому назавжди. Скажете – невелика втрата, але справа в тому, що ми жили прекрасно. Ми любили одне одного і були ідеальною парою. А найприкріше те, що саме я все й зруйнувала.
Саме я захотіла аби свекруха жила з нами, адже вважала її мамою, не інакше. І що? Тепер не можна бути доброю. Перестати бути людиною?
Головна картинка – pexels.
