Я була ще зовсім молодою дівчиною, коли зустріла Діму. Він завжди мені дарував подарунки, квіти, казав мені компліменти. Ми з ним постійно гуляли у різних місцях. На той момент мені здавалося, що він саме та людина, яка мені потрібна. Трохи згодом ми стали з ним разом винаймати житло.
Коли минуло три місяці часу, я зрозуміла, що при надії. Я так зраділа, що мені не терпілося цим щастям поділитися зі своїм коханим. Я вирішила влаштувати на честь цієї події романтичну вечерю. Приготувала улюблену рибу Діми та купила пляшечку ігристого. Коли ми сіли за стіл я сказала коханому.
— Дімо, ми скоро станемо батьками!
У хлопця зникла посмішка з обличчя. Ніколи не бачила ні до того, ні після от такої реакції і різкого перевтілення людини.
– Що?
Я на мить розгубилася, побачивши таку відповідь на сказане мною.
– Я при надії, Дімо.
Ось саме в цей момент я й дізналася про справжнє обличчя людини, з якою живу. Дімка заявив, що ще дуже рано для цього, і взагалі він не готовий до такого кроку. Потім він вибіг із квартири, і більше туди не повертався. Я йому намагалася зателефонувати, але він мій номер телефону заніс до чорного списку.
Мені залишалось лиш одне – звернеться до матері Діми. Ольга Василівна відчинила двері, але до самої квартири не впустила. Сказала зверхньо, що мої негаразди, лише мої і на їхню родину я можу не розраховувати зовсім. Я зрозуміла, що з нею теж розмовляти просто безглуздо.
Я чудово розуміла, що мені доведеться виховувати дитину самотужки. Добре, що була робота бухгалтера, та й батьки не залишили.
У мене з’явився син. Владику вже 3 роки. Я постійно тішуся з того, що він у мене є. Він росте дуже допитливим та активним хлопчиком. Мені часом доводилося дуже не просто, але дивлячись на нього, я збиралася з силами, він для мене, як промінь сонця.
А ось днями до нас додому з’явився Діма. Я вже й думати про нього забула, а тут на порозі з квітами і величезним подарунком для сина, якого ніколи й не бачив.
Розповів мені свою історію. Каже, що нещодавно виписався зі стаціонару. Ходить ледь-ледь, але прийшов до нас не того. Справа в тому що ніколи не зможе вже стати батьком. Навіть із нареченою довелося розлучитися з цієї причини. Дімка тут же запропонував мені вийти за нього заміж, щоб разом виховувати нашого сина.
Тоді я просто зачинила перед ним двері, от і все. Не відповідала на його дзвінки. До мене прийшла Ольга Василівна. Плакала, каялась і просила їх зрозуміти. Син ще був юним і безтурботним, не був впевнений в мені і в наших почуттях. Просила дозволити їм стати частиною життя нашого, адже тепер вони геть не ті люди якими були три роки тому. Надто багато випало випробувань на їхню долю.
Не знаю, як і бути? До Дмитра почуттів уже не має, але може і є. Просто за поситійними негараздами, роботою і вічним поспіхом про це думати і часу не було. Мені однозначно житиметься легше, там родина багата. Та й у сина буде тато.
Усе так складно і гарно виходить, але у мене єдине питання: а воно мені все треба? Чи достойні ці люди того, аби я впустила їх у нашу з сином маленьку сім’ю? Можливо не потрібно, все ж спробувати?
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – intermarium.news.
