Телефонний дзвінок застав мене вдома, коли я намагалася заспокоїти нашого синочка Тимка, якому ледь виповнилося півтора року. Я ще не оговталася після шаленого тижня, коли намагалася самостійно організувати наш переїзд до іншого регіону.
Я взяла слухавку, і з динаміка одразу пролунав різкий, металевий голос Галини Степанівни, моєї свекрухи та бізнес-партнерки мого чоловіка Максима. У ньому не було й натяку на привітання чи співчуття.
— Олено, це просто неприпустимо! — її голос вібрував від обурення. — Як ти могла бути такою нерозважливою? Ти розумієш, що ця сума, яку ти так легко віддала дорівнює прибутку від кількох наших торгових точок за цілий квартал! Це ж наші спільні зусилля, кошти, які Максим з таким надлюдським напруженням заробляє, щоб забезпечити родину!
Я зціпила щелепи. Було нестерпно чути це. Так, я помилилася. Я довірилася нечесній людині, намагаючись самостійно прискорити наше возз’єднання, і втратила значну суму, яку ми відкладали. Але слухати це звинувачення від неї було занадто.
— Галино Степанівно, я прошу, не треба так драматизувати, — мій голос тремтів, але я намагалася зберегти спокій. — Я сама дуже засмучена цим. Я ж хотіла якнайкраще! Я хотіла бути поруч із Максимом. Я думала, що якщо я сама знайду житло, ми нарешті зможемо переїхати, як він обіцяв.
— Обіцяв? Обіцянки, — вона зітхнула з удаваною втомою, — це лише слова, Олено. Ти повинна думати головою! Коли чоловік каже, що скоро все налагодиться, це означає, що зараз ти повинна сидіти тихо вдома, доглядати дитину і не створювати додаткових проблем. А ти що зробила? Ти просто розкидалася великими фінансовими ресурсами, які були нам необхідні для запуску нових філій! Ти підставила нас!
— Я підставила? — я відчула, як моє терпіння вичерпується. — А хто підставив нашу сім’ю, змусивши його поїхати на інший кінець країни на такий тривалий час? У Тимка є батько, а в мене є чоловік! Ми — родина, і в Максима є обов’язки не лише перед його матір’ю і перед цим вашим бізнесом!
Після моїх слів настала недовга, загрозлива тиша. Потім вона відповіла, і її тон став холодним, як лід. Це була не просто претензія, а вирок.
— А ось тут, дорога невістко, ти дуже помиляєшся. Ти права: у Максима є обов’язки. І в нього є вибір. Я дуже щаслива, що маю такого онука, як Тимко, але як мати я тобі скажу: Максиму краще зі мною і зі справою, ніж із тобою. Ти могла б і сама це зрозуміти. Якби він дійсно хотів бути поруч, він давно б вирішив питання з житлом! З чоловіком треба бути поруч, а не чекати милості!
Ці слова були немов фінальний акорд, який зруйнував останню стіну моєї надії. Я мовчки опустила телефон, а її різкий голос ще деякий час лунав у порожній кімнаті. Я знала, що цей діалог означав кінець.
Коли ми з Максимом одружилися, наше спільне життя здавалося ідеальною картинкою. Я була переконана, що ми створені одне для одного. Його достатній дохід дозволив нам незабаром придбати затишну двокімнатну квартиру в тихому районі. Через рік народився наш первісток, Тимко, і наше маленьке помешкання наповнилося дитячим сміхом та ароматом щастя.
Максим працював із ранку до вечора, але я розуміла, що він створює фундамент для нашого майбутнього. У нього був динамічний бізнес разом із його матір’ю, Галиною Степанівною.
Вони займалися розгалуженою мережею дистрибуції високоякісної кавової продукції. Їхня сила була не в одній великій потужній компанії, а в безлічі невеликих, але ефективних точок по всьому місту й області.
— Олено, це дуже відповідально, — пояснював мені Максим вечорами, приходячи додому змучений, — треба постійно контролювати постачання, якість, персонал. Мама, звичайно, дуже допомагає, але без мого контролю ця система почне давати збій.
Я бачила його не так часто, як хотілося б. Він був удома лише пізно ввечері, зрідка проводив вихідні з нами. Були й короткі відрядження на два-три дні, коли він їздив налагоджувати нові точки в області. Попри втому, він завжди знаходив хвилину для мене і для Тимка.
— Як мій синок? Як мій майбутній бізнесмен? — він брав Тимка на руки, і його обличчя пом’якшувалося.
Галина Степанівна була тією, хто завжди трохи ускладнював наші стосунки. Вона була жінкою старої школи, звикла до повного контролю над сином і справою. Вона часто телефонувала Максимові, навіть коли він був удома, обговорюючи деталі.
— Олено, ти ж розумієш, — казала вона мені під час рідкісних візитів, — справа понад усе. Максим — моя права рука. Без нього я просто не впораюся. Він має пам’ятати, що його родина — це його батьки, які дали йому життя, і я, яка дала йому бізнес.
Я спочатку не зважала на ці слова, списуючи їх на материнську гіперопіку. Я думала, що коли Тимко підросте, її вплив ослабне, і Максим знайде баланс між роботою і домом. Як же я помилялася.
Настав час, коли наш регіон став затісним для їхнього бізнесу. Щоб не зупинятися в розвитку, потрібно було шукати нові, більш перспективні ринки. Галина Степанівна націлилася на сусідню велику область, де потенціал для мережі кав’ярень був значно вищим.
— Максиме, ти мусиш поїхати туди! — рішуче заявила вона на одній із сімейних нарад. — Я не можу залишити тут все і поїхати сама, а ти молодий, енергійний. Перспективи там величезні. Ми зможемо подвоїти, значно збільшити наш оборот.
Я тоді спробувала заперечити.
— Але Максиме, Тимкові лише рік. Ми не можемо залишатися тут одні.
Максим, хоча й виглядав розгубленим, швидко погодився з матір’ю. Його очі загорілися амбіцією.
— Олено, це тимчасово! Я поїду, налагоджу всі процеси. Знайду там нам квартиру. Я не залишу вас надовго. Уявляєш, які можливості?
І він поїхав. На два тижні, як обіцяв спочатку. Але два тижні перетворилися на місяць, місяць — на три, і так почалося наше життя на відстані. Він застряг у новому регіоні. Це вимагало постійної присутності, щоденного контролю.
Коли я йому телефонувала, він був завжди утомлений, але сповнений ентузіазму щодо справи.
— Олено, я майже вирішив питання з приміщенням. Ще трохи, і я знайду нам тимчасове житло, ми переїдемо. Буде складно, але ми будемо разом!
Я вірила. Я чекала. Я думала, що це випробування, яке ми повинні пройти. Але час ішов, а наші мрії про возз’єднання відсувалися все далі й далі.
Максим все менше цікавився нашими справами. Наші розмови зводилися до коротких звітів.
— Як Тимко? Що їв? Добре.
— А ти як? Усе добре, працюю.
Єдине, що він робив регулярно — це надсилав нам достатній обсяг фінансової допомоги. Так, це важливо, але цього було недостатньо, щоб зберегти сім’ю.
Я відчувала, як він віддаляється, як його фокус повністю зміщується на бізнес-плани, нові філії та спілкування з матір’ю, яка тепер була його постійною компаньйонкою.
Я вирішила взяти ініціативу у свої руки. Не можна було чекати вічно, поки Максим «вирішить питання». Наш синочок ріс, і йому потрібен був батько поруч.
Я почала шукати житло самостійно в тому місті, де вони з Галиною Степанівною закріпилися. Через інтернет я знайшла, здавалося б, ідеальний варіант: затишна квартира, недалеко від центру.
Я зв’язалася з посередником, довго обговорювала деталі і, не порадившись із Максимом, щоб зробити йому сюрприз, переслала значну частину наших заощаджень як передоплату за рік.
— Це буде наш сюрприз! — раділа я своїй мамі. — Я організую переїзд, і Максим побачить, що нам потрібен не лише бізнес, а й родина!
Але коли прийшов час переїжджати, я не змогла зв’язатися з посередником. Ні номер телефону, ні електронна адреса не відповідали. За кілька днів до запланованого від’їзду до мене дійшло: мене одурили. Наші заощадження просто зникли.
Максим, коли я йому про це розповіла, відреагував, хоча й без бурхливих емоцій, але стримано. Він був засмучений, але, здавалося, більше тим, що я його не послухала.
— Олено, чому ти не зачекала? Я ж сказав, що сам усе вирішу. Тепер така сума просто втрачена.
Але це не йшло в жодне порівняння з реакцією Галини Степанівни. Вона висловила мені все, що думала, і саме тоді відбувся той різкий діалог, який я згадувала на початку.
Вона звинуватила мене в недбальстві, у розкиданні їхніми важко заробленими фінансами, а потім поставила мене перед фактом: Максим обрав не мене.
Після цього дзвінка я почувалася, немов мене облили холодною водою. Я зрозуміла, що більше не можу жити в цьому підвішеному стані.
— Я маю поїхати туди, — сказала я мамі, залишаючи Тимка з нею, — я повинна поговорити з ним начистоту.
Я приїхала до нового міста, і Максим зустрів мене стримано. Він виглядав ще більш утомленим, ніж по телефону.
— Олено, чому ти не попередила? — він поцілував мене в щоку, але це було більше схоже на робочий жест. — У мене сьогодні дуже напружений день.
— Я тут, щоб поговорити. Про нас, — відповіла я, дивлячись йому у вічі.
Він провів мене в невелику орендовану квартиру, де вони жили з матір’ю. Галина Степанівна була на роботі. Максим одразу почав виправдовуватися і пояснювати, чому він не зміг приїхати чи знайти нам житло.
— Я постійно на зв’язку, Олено. Розумієш, ми не можемо зупинитися. Бізнес вимагає постійного розвитку, розширення обсягів. Це як велосипед: якщо перестанеш крутити педалі, впадеш!
Я слухала його довгу «лекцію» про необхідність збільшення обороту, про майбутні плани. У його голосі була пристрасть, але ця пристрасть була спрямована не на мене.
— А тобі не здається, що твій «велосипед» їде кудись не туди? — я перервала його, коли він набирав повітря для чергової фрази. — Тобі не здається, що ти втрачаєш щось значно важливіше?
— Що ти маєш на увазі? — він напружено подивився на мене.
Я глибоко вдихнула і поставила найгостріше запитання.
— Максиме, скажи мені, скільки зараз Тимкові?
Він збентежився. Його обличчя скривилося, а очі почали бігати.
— Е-е-е, скільки? Ну, йому був рік і сім місяців? Ні, вісім?
Він почав рахувати в умі, по черзі згинаючи пальці, намагаючись згадати, коли був його останній приїзд і скільки часу минуло.
Я гірко посміхнулася, і в очах відчула неприємну вологу.
— Сьогодні Тимкові виповнилося півтора року. Рівно вісімнадцять місяців. Ти заплутався в цих цифрах, Максиме. Це дуже показово.
Він почав говорити про те, що це не має значення, що він забезпечує нас і що його робота важлива для нас. Але я його перервала.
— Твоя мама мала рацію, Максиме. Тобі справді краще з нею і з цим бізнесом. Із нами тобі лише докори сумління й додаткові зобов’язання, які заважають тобі розвиватися. А мені потрібен чоловік поруч, а не фінансова допомога і телефонні дзвінки. Я більше не можу бути в цьому трикутнику, де я і Тимко — завжди на третьому місці.
Він намагався мене переконати, обіцяв, що «скоро» все зміниться, але його слова звучали порожньо. Я вже все вирішила.
— Ми розлучаємося, Максиме, — сказала я, підводячись. — Мені шкода. Але ти вже зробив свій вибір. І це не ми.
Я розвернулася і вийшла з квартири, залишивши його наодинці з його бізнес-планами та матір’ю.
Ми розлучилися швидко і без зайвого галасу. Максим не став сперечатися. Він обрав бізнес. І, здавалося, свою матір теж. Я залишилася одна.
навіть рідна мама не підтримала такого мого рішення. Сказала, що я не далекоглядна і що такого чоловіка потрібно було триматись. рано, чи пізно, все б налагодилось.
Але я вважаю, що нічого б не налагодилось. не з такою свекрухою. Ну хіба ж не так?
