Ми зі Світлою познайомилися на відпочинку. Ми довго листувалися, а потім вирішили зустрітися. Ще за першої зустрічі я зрозумів, що це вона, дівчина, з якою я готовий прожити все життя. Нам було добре разом. Вона переїхала до мене разом із сестрою. Дівчинці було 15 років. Матері їх не стало, тому Світлана не могла залишити Віку без нагляду.
Світлана була ідеальною дружиною. Вона і вдома все робила, і в особистому плані непорозумінь не виникало. Вона буквально втілювала в собі усі мої мрії. Я вже замислювався про те, щоб зробити їй пропозицію, але тут мене вразила Вікторія.
— Залиш Світлану, я молодша. Та й батьком ти з нею не станеш ніколи. Хіба вона тобі не казала?
Я замислився. А й справді живемо три роки разом, а досі діток не маємо:
— Світлано, – звернувся до неї, – Ти в мені сумніваєшся. Чому ми досі не стали батьками?
— Ми ще навіть не одружені. Та й не хочу я мамою прямо зараз ставати. Може згодом уже коли будем певні одне в одному і матимемо свідоцтво по шлюб. Наразі це питання не на часі.
Ми далі жили і намагалися не порушувати цієї теми. А от Вікторія здаватись і не думала. Я вже додому не повертався, знаючи що вона там. Коли ж вона пішла навчатись я заспокоївся і видихнув. Сказати Світлані про те, як поводить себе її сестра я не міг. Все ж вони сім’я і в світі їх лиш двоє. Е-х! Скоро я про це пошкодував.
Одного разу Вікторія прийшла без запрошення і попередження. Зарюмсана. Поглянула на мене і ще більше голосити почала. Світлана її заспокоює, а та ні в яку.
— Я при надії… – Голосить, – А він, – вказує на мене, – Він батько, але не хоче того визнати.
Кохана їй повірила, зібрала речі та поїхала. На прощання Віка мені сказала:
— Не чий не будеш. Якщо не мій, то й не її.
— А малюк?
— А вона по іншому не пішла б. – сказала Вікторія грюкнувши дверима.
Світлана на зв’язок не виходила і мої повідомлення не читала. Через спільних знайомих я дізнався, що Вікторія залишила малюка, а Світлана узяла його під опіку. Сестри між собою не спілкувались зовсім. Я поїхав до Світлани і все ж умовив її зробити тест. Сказав, що впевнений на всі сто що ніякої спорідненості не буде.
Дивна вона доля. Ми всиновили хлопчика Вікторії і виїхали в інше місто. Але от що цікаво, коли ми захотіли власних дітей, виявилось, що ні я ні вона ніколи батьками не станемо.
Доля?
Головна картинка – pexels.
